12 березня на Національній алеї у Вашингтоні з’явилася майже 12-футова золота статуя “King of the World”: Дональд Трамп і Джеффрі Епштейн відтворюють знамениту позу з “Титаніка”. Роботу пов’язують з анонімною мистецькою групою The Secret Handshake, яка вже не вперше використовує National Mall як простір політичної сатири.
Сенс інсталяції не приховано навіть на рівні форми. Біля основи було розміщено табличку з прямою алюзією на “розкішні подорожі, гучні вечірки та таємні оголені ескізи”, а позаду — банери з фото Трампа й Епштейна та гаслом “Make America Safe Again”. Отже, автори працювали не з натяком, а з публічним політичним ударом.
Важливіше інше: статуя з’явилася не в інформаційному вакуумі. На сайті Мін’юсту США вже діє окрема Epstein Library, створена в межах Epstein Files Transparency Act, а Конгрес продовжує тиснути на адміністрацію через спосіб оприлюднення та редагування документів; зокрема, генпрокурорку Пем Бонді вже викликали для пояснень у Палату представників.
За оцінкою Дейком, саме ця синхронність і робить інсталяцію політично сильнішою за звичайний арт-жест. Вона не доводить нічого в юридичному сенсі, але візуально стискає в один образ усе, що адміністрація намагалася розкласти по окремих папках: давню дружбу, архівні згадки, нові розслідування і постійні суперечки про межу між знайомством та відповідальністю.
Білий дім відповів у звичному стилі контратаки. Заступниця прессекретаря Абігейл Джексон заявила, що “заможні донори-демократи” краще б ставили статуї демократам, які теж, мовляв, шукали гроші та зустрічі з Епштейном після його засудження. Тобто влада не намагалася сперечатися з самим символом, а одразу перевела дискусію в площину “а як щодо інших”.
Це показово, бо політична вразливість теми давно не в самій новизні фактів. TIME нагадує, що Трамп і Епштейн належали до одного соціального кола в Палм-Біч у 1990-х і на початку 2000-х, а сам Трамп у 2019 році казав, що мав із ним “falling out” давно, не говорив із ним 15 років і “не був його фанатом”. Тобто мова не про вигадану дружбу, а про давно відомий, але щоразу по-новому токсичний зв’язок.
Табличка з натяком на “таємні оголені ескізи” теж б’є в конкретний нерв. Вона відсилає до історії з так званим birthday book Епштейна: TIME і The Wall Street Journal повідомляли про лист/малюнок, який приписували Трампу в альбомі до 50-річчя Епштейна. Трамп авторство заперечив, а проти медіа подав позов. Саме через такі архівні епізоди сатира сьогодні працює не як вигадка, а як монтаж уже відомих уламків.
Статуя «Таємне рукостискання» під назвою «Найкращі друзі назавжди» із зображенням президента Трампа та Джеффрі Епштейна на Національній алеї в жовтні — Тірні Кросс
“King of the World” — не перший випадок. У вересні 2025 року та сама група виставила на Mall іншу статую — “Best Friends Forever”, де Трамп і Епштейн трималися за руки. Тоді National Park Service прибрала інсталяцію, пославшись на невідповідність дозволу, але пізніше вона знову з’явилася після нового погодження. Тобто боротьба точиться не лише за зміст, а й за право фізично бути присутнім у федеральному просторі.
Ще важливіше, що The Secret Handshake працює серійно. NPR і The Washington Post писали, що група бере на себе відповідальність за більшість гучних сатиричних об’єктів у Вашингтоні від жовтня 2024 року, коли на Mall з’явився макет столу Ненсі Пелосі з фальшивою купою екскрементів, а пізніше — інсталяція “Dictator Approved” із цитатами авторитарних лідерів про Трампа. Це вже не випадковий перформанс, а послідовна стратегія вторгнення в офіційний міський ландшафт.
Сам простір National Mall тут має принципове значення. Служба нацпарків прямо вказує, що організовані акції та встановлення об’єктів на цій території зазвичай потребують дозволу. Тому такі статуї працюють одразу у двох регістрах: як політична критика і як тест на те, скільки незручної свободи держава готова витримати в найсимволічнішому місці американської республіки. За словами художника, нинішня робота мала дозвіл залишатися до вечора п’ятниці.
Тут і проявляється глибший зміст історії. Сатира не змінює процесуальних фактів і не підміняє слідства, але вона жорстко форматує публічну пам’ять. Поки DOJ обережно редагує архіви, комітети сперечаються про subpoena, а Білий дім говорить про політичну атаку, візуальний образ уже зробив те, що не вдається жодному брифінгу: зв’язав Трампа, Епштейна, архів і репутаційний ризик в один кадр.
При цьому важливо не підміняти мистецтвом суд. Публічно відомі документи й давні соціальні зв’язки не дорівнюють доведеному кримінальному епізоду щодо Трампа. Але в політиці питання часто звучить інакше: не “що доведено?”, а “чому ця тема не зникає?”. І відповідь частково в тому, що кожна нова хвиля файлів, позовів і викликів до Конгресу повертає старі фото й старі контакти в теперішній час.
Отже, статуя на Національній алеї — це не просто кпин над президентом. Це коротка формула того, як у сучасній Америці працює політичний сором: архів породжує скандал, скандал породжує мистецтво, мистецтво повертає тему в центр порядку денного, а влада змушена відповідати не лише юристам і журналістам, а й бронзі, піні, фарбі та натовпу туристів із телефонами.
