Масова стрілянина в Сіднеї стала болючим нагадуванням: ІДІЛ більше не тримає території, але зберіг здатність надихати на теракт. Після розгрому “халіфату” ISIS перетворився на фабрику сенсів, що запускає насильство руками прихильників.
Слід розрізняти силу організації та силу її впливу. Експерти описують ISIS як ослабленого гравця без колишньої інфраструктури, проте з дуже живучою пропагандою. Саме психологічний ефект робить загрозу відчутною навіть тоді, коли ядро групи деградувало.
Атака в районі Бонді-Біч, за обвинуваченням, була спрямована проти людей, які святкували єврейське релігійне свято. Трагедія одразу набула ширшого контексту, бо схожі сюжети — удари по громадах і публічних зібраннях — є типовою логікою, яку ISIS просуває у своїх матеріалах.
Паралельні події в Європі підкреслюють системність ризику. Ідеться не про один епізод, а про хвилю, в якій фігурують підозри у симпатіях до ІДІЛ, плани атак і спроби насильства. Кожен такий випадок посилює відчуття “скрізь присутньої” загрози.
У новій реальності ISIS робить ставку на модель “самотній вовк”. Вона дешевша, простіша і значно важче прогнозується. Одна радикалізована людина, яка не потребує складної логістики, здатна завдати великої шкоди, особливо там, де багато цивільних.
Найвразливіші цілі — відкриті простори, натовпи, події без жорсткого периметра. Саме тому різдвяні ярмарки в Європі та масові заходи наприкінці року традиційно в зоні підвищеної уваги. Захист таких місць дорогий, а повної гарантії безпеки не існує.
Ключовий інструмент ISIS — кіберпростір. Там легше поширювати меседжі, тестувати аудиторію, підштовхувати до насильства й одночасно уникати прямого контролю. Пропаганда працює як “інструкція сенсу”: вона не завжди наказує, але формує картину світу, де теракт здається виправданим.
Сучасний контртероризм навчився ламати складні мережі та перехоплювати великі змови. Але проти дрібних, автономних планів можливості обмежені: сигналів менше, часу на реакцію менше, а мотиви часто змішані з особистими кризами й психічною нестабільністю.
Саме тому після гучних атак часто зростає ризик наслідування. Коли медіа говорять про масштаб, частина вразливих людей сприймає це як доказ “ефективності” методу. ISIS це розуміє і прагне, щоб кожна подія довше жила в інформаційному полі.
Пропаганда ISIS також адаптувалася до політичних конфліктів останніх років. На тлі війни в Газі та вибуху напруги на Близькому Сході радикальні наративи отримали додаткове паливо. Це підсилює антисемітизм і створює ґрунт для атак саме проти єврейських спільнот.
Для спецслужб це означає зміну пріоритетів. Потрібно не лише “полювати” на керівників мереж, а й системно працювати з радикалізацією: моніторинг каналів, попередження, робота з громадами, швидке реагування на сигнали про небезпечну поведінку.
Окремий ризик — “низький поріг” засобів нападу. Ніж, автомобіль, саморобний вибуховий пристрій або вогнепальна зброя — усе це не вимагає міжнародної логістики. Саме так ISIS прагне зробити насильство буденним і максимально доступним для виконавця.
У Європі паралельно посилюються дискусії про баланс між свободою та безпекою. Чим жорсткіше держава реагує, тим більше ризиків для прав людини й суспільної довіри. Але і м’якість може виглядати як слабкість, яку радикали прагнуть експлуатувати.
Австралійський кейс показує ще одну проблему: радикалізація може бути “домашньою”, без прямих зв’язків із Сирією чи Іраком. Достатньо регулярного споживання пропаганди, групового підживлення в мережі та особистих тригерів, щоб виник сценарій насильства.
Після краху територіального проєкту ІДІЛ не зник, а переформатувався. Він зберіг “бренд” і мову ворожнечі, а також навчився жити як ідеологічна франшиза. У такій моделі важко сказати, де закінчується організація і де починається натовп симпатиків.
Окрему увагу привертає те, як ISIS намагається закріплювати “підпис” під атаками. Символи, прапори, заяви про присягу — це спосіб перетворити локальний злочин на частину глобального сюжету. Для групи важливо, щоб світ бачив не інцидент, а “кампанію”.
Небезпека в тому, що навіть одиничні успіхи оживляють мережі прихильників. У радикальних колах гучні атаки піднімають статус і стимулюють нові плани. В цьому сенсі ISIS може бути слабким військово, але ефективним як генератор страху.
Для держав Заходу головне завдання на 2026 рік — не допустити нормалізації такого насильства. Це вимагає інвестицій у контртероризм, спільних стандартів обміну даними, інструментів протидії пропаганді та роботи з платформами, де поширюється контент.
Другий рівень — профілактика радикалізації. Без неї будь-які силові заходи будуть реактивними й запізнілими. Суспільству потрібні механізми раннього втручання, коли людина ще не перейшла межу, але вже рухається до насильства.
Третій рівень — захист “м’яких” цілей у містах. Фізичні бар’єри, охорона, відеоаналітика, швидка медична реакція — це не панацея, але зменшує масштаб наслідків. Європа й Австралія вже мають досвід, однак загроза еволюціонує швидше за бюрократію.
Важливо не підміняти аналіз пропагандою страху. ISIS прагне, щоб суспільства переоцінювали його силу і відчували безпорадність. Реальність складніша: групу можна стримувати, але її неможливо “вимкнути” одним рішенням, бо вона живе в мережевих зв’язках.
Публічна дискусія має бути холодною і практичною. Потрібно говорити про ризики, не перетворюючи кожен випадок на міф про всесильність ISIS. Проте і недооцінка — небезпечна, бо саме байдужість дає простір радикалізації.
Сіднейська трагедія стала маркером моменту: посткаліфатний ІДІЛ — це насамперед пропаганда, радикалізація та атаки “самотніх вовків”. Якщо Захід не перебудує інструменти відповіді, 2026 рік може принести більше спроб насильства саме в найвразливіших, відкритих місцях.
