Перемовний трек, який тягнеться майже рік, входить у фазу, де оптимізм уже не працює як стратегія. Володимир Зеленський публічно лишає місце для миру, але дедалі чіткіше говорить: Україна паралельно готується до продовження війни.
Ще недавно Київ підкреслював прогрес і повторював, що угода «майже готова». Тепер формула змінилася: результати можливі, але Росія здатна заблокувати все в останній момент. Це не риторика для камер, а сигнал апарату безпеки та союзникам.
Причина скепсису проста: мирні переговори щодо України вперлися у вузли, які не розв’язуються «доброю волею». Навіть після резонансних контактів і зустрічей цифра «90%» не рухається, а це означає: сторони стоять на принципових розбіжностях.
Найчутливіше — територіальні параметри й контроль критичної інфраструктури. Київ і Вашингтон досі не узгодили, як фіксувати майбутні кордони та що робити з російсько-окупованою Запорізькою АЕС, яка залишається важелем шантажу й ризиком для регіону.
Паралельно Європа концентрується на післявоєнній архітектурі. Саміт у Парижі має зібрати лідерів, щоб проговорити гарантії безпеки та механізми стримування. Для Києва це питання не дипломатичного престижу, а умов виживання після будь-якого припинення вогню.
У проєктних формулюваннях звучить ідея Стаття 5 як орієнтир — не формальне членство, а «парасолька» взаємної оборони, схожа за змістом. Це спроба закрити головну прогалину: як зробити так, щоб наступна атака Росії була дорожчою за саму угоду.
Ключовий інструмент, який обговорюють союзники, — коаліція охочих. Це близько тридцяти держав, які готові допомагати військом, зброєю та розвідданими після паузи у бойових діях. Але коаліція існує лише тоді, коли є ядро, здатне взяти на себе ризик.
Зеленський прямо говорить: для реального стримування потрібні миротворці, і мінімум дві держави мають зайти «ногами» — Франція і Британія. Без цього будь-які гарантії залишаться папером, а пауза перетвориться на підготовку Росії до наступної хвилі війни.
Проблема в тому, що Москва навряд чи погодиться на присутність західних сил. Російська позиція передбачувана: жодних «натівських» військ, навіть якщо вони формально не під прапором НАТО. У такій конструкції переговори можуть зупинитися саме на механізмі контролю миру.
Українська артилерійська частина обстрілює російські позиції на лінії фронту поблизу міста Покровськ на Донбасі минулого місяця — Тайлер Хікс
Паралельно залишається нервова тема лінія фронту. У східних районах Україна втратила частину переговорного ресурсу через просування російських військ. Коли лінія рухається не на користь Києва, кожен день затримки погіршує стартові позиції для торгу.
Окремий вузол — Донецька область. Росія наполягає, щоб Україна відвела війська з територій, які Москва не контролює повністю, але вважає «своїми». Для Києва це політично токсично й стратегічно небезпечно: відступ відкриває шлях до нових атак.
У попередніх схемах фігурувала демілітаризована зона під російським контролем, що для України звучить як легалізація окупації. Натомість Київ пропонує симетричний відвід сил від поточної лінії, щоб зняти загрозу прямого тиску на міста і логістику.
Звідси — зміна тону Зеленського. Він не хоче ще пів року «чекати, що раптом спрацює». Це не емоція, а управлінське рішення: країна не може ставити мобілізацію, бюджет і оборонні закупівлі в залежність від примх Кремля.
Саме тому відбулася кадрова перебудова. Київ намагається посилити вертикаль для другого сценарію — затяжної війни. Призначення Кирило Буданов у ключову роль поруч із президентом читається як ставку на розвідку, контрдії та жорсткіший контроль ризиків.
Показовим є й переміщення дипломатів у ближній штаб. Це про синхронізацію двох треків: переговори як канал можливості та оборонна готовність як страховка. Україна намагається не повторити помилки, коли політична надія роззброює державу психологічно.
Американський трек залишається центральним. Зеленський прямо визнає: без США альтернативи немає, а спроба замінити Вашингтон «європейським посередництвом» лише розтягне процес. Тут логіка жорстка: час у війні вимірюється життями.
Паралельно зростає ризик дипломатичних відволікань. Скасування участі Марко Рубіо в паризьких дискусіях показує, наскільки легко інші кризи забирають увагу США. Для України це небезпечний сигнал: вікно концентрації Вашингтона може звузитися.
Київ бачить інструмент примусу Росії, який досі використаний не повністю: санкції проти Росії в пакеті з більшою оборонною підтримкою. Логіка проста: якщо Кремль тягне час, ціна має зростати, інакше переговори стають грою в одні ворота.
У такій схемі важлива військова допомога США як матеріальна основа будь-яких гарантій. Без стабільних постачань ППО, боєприпасів та розвідданих переговори виглядають як пауза перед дефіцитом на фронті, а Росія це зчитує миттєво.
Європейцям доведеться визначитися з власною роллю. Якщо Париж і Лондон говорять про контингент, вони мають відповісти на питання мандату, правил застосування сили та логістики. Інакше ідея миротворців перетвориться на політичний лозунг без реального стримування.
Ще одна складність — «коаліція» не буде однорідною. Частина країн допомагатиме зброєю та навчанням, але не підпише розміщення військ. Це нормально, проте тоді ядро має бути достатньо сильним, щоб гарантії не розсипалися при першому ударі.
Київ також змушений думати про внутрішню витривалість. Перемовини, які не дають ясного фіналу, виснажують суспільство, але й завищені очікування небезпечні. Тому тон Зеленського зміщується в бік чесності: мир можливий, але гарантій від Росії немає.
Для Росії стимул зупинятися слабкий, якщо вона вірить, що час працює на неї. Саме тому Україна намагається зібрати конструкцію, де час працює проти Москви: санкційний тиск, збройна підтримка, і політична єдність Європи в гарантіях.
Найближчі тижні стануть тестом на реалістичність планів. Якщо до кінця місяця не з’явиться рамка гарантій, переговори можуть зайти у стадію «вічного узгодження», а це найгірший режим для фронту. Росія використовує паузи краще, ніж розмови.
Українська позиція тепер виглядає так: домовляємося настільки швидко, наскільки це не руйнує безпеку, і готуємося до сценарію зриву. Це не песимізм, а спроба не потрапити в пастку очікувань. У війні майбутнє належить тим, хто планує два ходи вперед.
