Коли Дональд Трамп підписав указ, який назвав умовну «антифа» «внутрішньою терористичною організацією», більшість юристів одразу побачили юридичний тупик. У США не існує механізму офіційного визнання внутрішніх груп терористами, і адміністрація змушена була шукати обхідні шляхи за кордоном.
Новий державний секретар Марко Рубіо фактично взяв на себе роль виконавця політичної волі Білого дому. Не маючи змоги реалізувати наказ усередині країни, він переніс боротьбу з уявною «антифа» на європейський майданчик, надавши історії виміру зовнішньої політики США і міжнародної безпеки.
Держдепартамент США оголосив про внесення до списку терористів чотирьох угруповань у Німеччині, Італії та Греції. Формально всі вони є лівими радикалами, які вдавалися до насильницьких дій або планували їх. Але ключове питання полягає не в факті насильства, а в тому, чому саме зараз і саме ці групи опинилися в прицілі Вашингтона.
Рубіо прямо повʼязав ці рішення з «анархістськими та марксистськими ідеологіями», а також з антиамериканською риторикою. Таке формулювання зміщує акцент із реальної загрози на ідеологічний спектр. Фактично, для визначення терористичні організації починають враховувати не тільки методи, а й політичні погляди.
З погляду внутрішня політика США, це дозволяє Трампу продемонструвати електорату виконання обіцянки «боротьби з антифа». Не маючи чітко структурованої організації всередині країни, адміністрація показує зовнішні цілі, які можна подати як «антифа-подібні». Це працює на інформаційний ефект перед вибори у США.
Однак міжнародний контекст набагато складніший. Відбір саме європейських груп, що не мають прямого звʼязку з американськими протестами, виглядає політичним жестом. Він сигналізує: Вашингтон готовий використовувати санкції США та інструмент терористичних списків для боротьби не лише з джihadистами, а й з лівими активістами.
Юридично Держдеп керується чинним законом, який дозволяє визнавати іноземні структури терористами. Це вмикає фінансові обмеження, блокує активи в юрисдикції США й криміналізує підтримку цих груп. Проте більшість таких організацій не має значних активів у Штатах, отже реальний ефект радше символічний.
Символізм тут і є головним. Розширюючи категорію терористичних організацій на невеликі ліворадикальні угруповання, Вашингтон посилає сигнал як союзникам, так і опонентам: політичний екстремізм лівого спектра стає окремою ціллю. Для правих популістів це зручний інструмент мобілізації підтримки.
Водночас правозахисники бачать ризик: якщо термін «тероризм» розмивається, ним легше обґрунтувати політичні репресії. Коли ліві радикали в Європі де-факто прирівнюються до мереж на кшталт «Аль-Каїди» чи ІДІЛ, зникає чітка межа між боротьбою з екстремізм і придушенням небажаних протестних рухів.
Особливо небезпечним виглядає можливий пошук звʼязків між цими групами та активістами у США. Якщо Держдеп або інші агенції доводитимуть хоч якісь контакти, це може стати підставою для кримінального переслідування американських громадян, уже на основі закону про матеріальну підтримку іноземних терористів.
Таким чином антифа, яка як організована структура насправді не існує, перетворюється на зручну політичну мішень. Під єдиним ярликом опиняються різні середовища: від автономних антифашистських активістів до міських лівих колективів. Для публічної риторики цього достатньо, хоча з точки зору права це вкрай хиткий фундамент.
У Німеччині «Antifa Ost», яку так називає Держдеп, в реальності відома як неформальне середовище навколо «групи Ліни Е». Це мережа людей, які координували насильницькі атаки на неонацистів. Жодних ознак класичної терористичної структури – чіткої ієрархії чи централізованого командування – експерти не бачать.
В Італії «Неоформальна анархістська федерація» десятиліттями здійснювала атаки проти державних та корпоративних цілей. У Греції ліві підпільні групи використовували вибухові пристрої як протест проти поліції чи залізничного оператора. Насильство безумовно є, але його масштаби й мотивація не порівнянні з глобальним джihadом.
Парадокс полягає в тому, що в багатьох європейських країнах головною загрозою безпеці є саме крайні праві. Офіційна статистика Німеччини показує, що нападів із боку неонацистів удвічі більше, ніж від лівих радикалів. Проте Вашингтон зосереджується саме на лівому спектрі, що підкреслює ідеологічну вибірковість.
Ще один тривожний сигнал – зміна стандартів, за якими Держдепартмент США визнає терористів. Марко Рубіо вже раніше включив до списку іноземних терористичних організацій латиноамериканські кримінальні картелі. Вони не мають ідеології, але таке рішення відкриває двері до ширшого використання військової сили.
Фактично терористичні списки перетворюються на універсальний інструмент легітимації силових операцій, від санкцій до ударів по човнах наркоторговців. Якщо в цей інструментарій додаються й європейські ліві радикали, виникає ризик, що «боротьба з тероризмом» стане ширмою для будь-яких силових сценаріїв, вигідних Вашингтону.
Для Європи це створює непросту ситуацію. З одного боку, уряди зацікавлені в обміні розвідданими й співпраці з США проти екстремізму. З іншого – надмірна політизація теми може підірвати довіру до спільних механізмів. Якщо Вашингтон почне тиснути, вимагаючи наслідувати його списки, це може стати джерелом нових трансатлантичних напружень.
Окремим виміром залишається вплив на права людини та свобода зібрань. Коли навіть невеликі підпільні групи автоматично потрапляють у категорію «терористів», владі легше обмежувати ширший спектр лівих рухів, зокрема мирні антифашистські, антирacistські чи антикапіталістичні ініціативи. Ризик стигматизації дуже високий.
Таке розширення терору як юридичної категорії бʼє не тільки по реально небезпечних угрупованнях, а й по політичних субкультурах і соціальних рухах. Будь-який контакт із радикальним середовищем може бути використаний проти активістів, журналістів або донорів прогресивних груп, яких адміністрація Трампа вважає ідейними опонентами.
У внутрішньому вимірі це вписується в ширшу кампанію проти ліберальних протестів у США. Влада прагне залякати фінансових донорів, організації з прав людини та громадських лідерів, показуючи, що звʼязки з «неправильними» мережами, навіть за кордоном, можуть мати кримінальні наслідки. Це тонкий тиск на громадянське суспільство.
Зовнішня політика США при цьому дедалі більше набуває рис ідеологічної боротьби. Якщо раніше Вашингтон будував коаліції проти джihadистських мереж, то нині в одну площину з ними потрапляють ліві радикали, анархісти та навіть умовна антифа. Це може послабити легітимність американських списків в очах партнерів.
Розмивання критеріїв тероризму створює небезпечний прецедент на майбутнє. Інші держави з авторитарними тенденціями можуть послатися на приклад США й, у свою чергу, оголошувати «терористами» будь-яких опонентів – від феміністок до екологічних активістів. У глобальному масштабі це підриває систему захисту прав людини.
Зрештою, історія з «антитерористичним» наступом на європейські ліві групи показує, як тісно переплетені внутрішня та зовнішня політика США. Те, що починалося як популістська атака проти антифа на американських вулицях, перетворюється на інструмент геополітичного тиску і сигнал усім, хто не вписується в ідеологічні рамки Трампа.
Для України й інших партнерів важливо уважно стежити за цими процесами. Адже від того, як провідні демократії трактують поняття екстремізм і тероризм, залежить майбутня архітектура міжнародного права. Якщо ярлик «терорист» дедалі частіше буде зброєю в політичних руках, світ отримає значно менше свободи й значно більше страху.
