У Вашингтоні Дональд Трамп заявив, що розглядає участь США в майбутній обороні України, але лише за умови, що Росія не спробує повторного вторгнення. Логіка проста: якщо ризик “реінвазії” реальний, він не підтримуватиме такий формат гарантій.
Ця позиція з’являється на тлі переговорів про припинення вогню та пошуку формули, яка стримуватиме Росію після паузи на фронті. Для Києва ключовим елементом лишаються безпекові гарантії США, здатні перетворити перемир’я на довший режим стабільності.
Володимир Зеленський наполягає, що мирна угода без чітких зобов’язань Заходу не зніме загрози. Українська сторона просуває ідею: якщо Москва зірве припинення вогню, союзники мають допомогти захистити країну військово, а не лише заявами.
Водночас Трамп окреслив “застереження”: США, за його словами, не мають бути головним виконавцем гарантій, а радше частиною ширшого пакета разом із європейськими партнерами. Це зміщує акцент у бік “європейської відповідальності” за стримування Росії в регіоні.
Саме тому в центрі дискусії опинилася коаліція охочих і багатонаціональні війська як фактор стримування. У Парижі Франція та Велика Британія публічно говорили про готовність надати війська після перемир’я, щоб зменшити спокусу для Кремля “перевірити” нові червоні лінії.
Парижський саміт, де були присутні представники США, лишив відкритим питання масштабу американської участі. Саме невизначеність “парасольки США” під багатонаціональною місією створює головний ризик: без ясних зобов’язань Москва може трактувати формат як політичний, а не воєнний запобіжник.
У переговорах важливими фігурами стали Стів Віткофф і Джаред Кушнер, які беруть участь у дипломатичних контактах навколо рамки угоди. З їхніх заяв випливає, що сторони намагаються звести докупи гарантії, механізми моніторингу перемир’я та майбутню підтримку ЗСУ.
Паралельно Київ говорить про майже готовий проєкт документа щодо безпекових гарантій між Україною та США. Але “майже готовий” не дорівнює “підписаний і працює”, а без юридичної визначеності будь-які гарантії легко перетворюються на політичну декларацію.
Окремий вузол — роль Конгресу США. Для України важливо, щоб гарантії не залежали від настрою однієї адміністрації, а мали форму, яку складно розвернути назад. Якщо ж зобов’язання лишаться “підтримувальною опцією”, їхня стримувальна сила для Москви слабшатиме.
Трамп при цьому демонструє віру в готовність Володимира Путіна до домовленості й подає це як підставу для оптимізму. Проблема очевидна: довіра до намірів Кремля не є інструментом оборони України, а помилка в оцінці намірів РФ може коштувати нового циклу війни.
Російська дипломатія вже сигналізує, що західна підтримка України у форматі сил стримування сприймається як “ескалація”. Це означає: Москва торгуватиметься не лише за території, а й за право залишити Україну без реальних запобіжників на майбутнє, зберігши важіль тиску.
Тут же виникає питання санкційного важеля: чи буде у США й Європи заздалегідь прописаний пакет дій на випадок порушення перемир’я. Без автоматизму санкцій і військової допомоги повторне вторгнення може стати для РФ “керованим ризиком”, а не табу.
Не менш важлива відбудова України та економічна архітектура після зупинки бойових дій. У західних столицях дедалі частіше говорять, що підтримка України має включати не тільки зброю, а й довгострокові інвестиції та відновлення критичної інфраструктури як елемент стійкості.
У підсумку “готовність Трампа” виглядає не як безумовний захист України, а як переговорна формула з умовою: спочатку переконання, що повторного вторгнення не буде, і лише потім — участь США. Для Києва це означає одне: гарантії потрібно робити такими, щоб РФ не мала бажання перевіряти їх на практиці.
