Американський президент Дональд Трамп публічно відмовився від раніше озвученого дедлайну, за яким Україна мала погодитися на мирний план США до Дня подяки. Формула різко змінилася: замість конкретної дати він говорить, що «дедлайн — коли все закінчиться», підкреслюючи власний імідж гнучкого «дилмейкера».
Така риторика покликана знизити градус критики, що спалахнула після витоків про 28-пунктний мирний план США. У Києві та європейських столицях побачили в документі небезпечний перекіс на користь Москви. Тепер адміністрація намагається подати процес як відкритий і поступовий, без ультимативних сроків.
Попри відмову від жорсткого дедлайну, головний зміст мирний план США не змінився: базова логіка передбачає компроміс за рахунок України. Сам Трамп визнає, що частина української території «може бути й так захоплена Росією» найближчими місяцями, тим самим фактично нормалізуючи силовий перегляд кордонів.
У центрі скандалу опинився спецпосланець Стів Віткофф. За даними розслідувань, він у жовтні давав поради Кремлю, як найефективніше говорити з Трампом про припинення війни. Витік записів розмов із Юрієм Ушаковим виглядає як щонайменше дипломатичне порушення балансів між сторонами конфлікту.
Трамп, однак, відреагував передбачувано: він не побачив проблеми й назвав це «стандартною формою переговорів». Така позиція підкріплює його стиль як бізнесмена, але у випадку війна в Україні піднімає питання — чи не перетворюється Бiлий дім на посередника, який однаково «коучить» і агресора, і жертву.
Фраза президента про те, що Віткофф «ймовірно говорить те саме й Україні», виглядає радше як спроба вирівняти картинку, ніж як доказ симетричності. Насправді російська сторона отримала унікальну можливість адаптувати свою тактику під психологічні очікування Трампа ще до ключових раундів мирні переговори.
Водночас США наполягають, що домовилися з Москвою про певні поступки, хоча деталі не розкриваються. У такому форматі прозорість відсутня, а Київ змушений довіряти запевненням, що стосуються його власної безпеки, отримуючи інформацію через фільтр Вашингтона, а не через пряму участь у всіх етапах діалогу.
Залучення до процесу Джареда Кушнера, який раніше виступав архітектором угод на Близькому Сході, показує, що Трамп переносить логіку регіональних «великих угод» у контекст війна в Україні. Проте конфлікт із ядерною державою, де йдеться про територіальні поступки, принципово відрізняється від гібридних домовленостей на кшталт угоди по Газі.
Київ бачить у такій моделі ризик перетворення власної державності на розмінну монету у великій геополітичній комбінації. Мирні переговори, де мирний план США частково спирається на російські вимоги, загрожують легалізувати силове захоплення територій під виглядом «неминучої реальності на фронті».
Трамп відкрито заявляє, що, на його думку, Росія має «перевагу у війні». Для українського суспільства це виглядає як політичний сигнал: Вашингтон більше не сприймає перемогу України як мету, а прагне «зупинки кровопролиття» будь-якою ціною. Саме так формується наратив «краще поганий мир, ніж довга війна».
Паралельно Білий дім наголошує на роботі над безпекові гарантії для України спільно з європейськими партнерами. Але без чітких зобов’язань щодо членства в НАТО чи жорстких механізмів реагування ці гарантії ризикують стати повторенням Будапештського меморандуму у новій обгортці — з усіма відомими наслідками.
Європа опиняється між бажанням завершити війну й страхом створити прецедент, коли агресор, провівши масштабну війну, отримує частину своїх цілей через дипломатію. Лідери ЄС розуміють: якщо мирний план США закріпить втрату територій України, це відкриє двері для подальших ревізіоністських проектів у Європі.
Відступ Трампа від жорсткого строку не означає відмову від тиску на Київ. Навпаки, гнучка риторика дозволяє довше тримати Україну в режимі очікування, одночасно сигналізуючи Москві готовність до торгу. Час перетворюється на інструмент, який працює проти сторони з меншим ресурсом — тобто проти України.
У цьому контексті слова Трампа, що частина української землі «все одно може бути захоплена Росією», звучать як спроба підготувати інформаційне поле до можливих територіальних поступок. Виборцям у США продаж такого рішення як «реалістичного завершення війни» може виявитися політично вигіднішим, ніж довга підтримка Києва.
Мирні переговори, побудовані на допущенні про «російську перевагу», створюють ілюзію, що Україна не має іншого вибору, окрім як погодитися на умови Кремля, пом’якшені американською дипломатією. Натомість реальні інтереси Києва — відновлення контролю над територіями та дієві безпекові гарантії — відсуваються на другий план.
Позиція Вашингтона щодо безпекових гарантій із боку Європи також є показовою. США прагнуть перелаштувати архітектуру відповідальності, покладаючи основний тягар довгострокової підтримки на європейські країни. Для України це означає більш складну й фрагментовану систему гарантій, де кожне рішення залежатиме від внутрішньої політики кількох столиць.
На внутрішньоамериканській арені Трамп продовжує подавати себе як лідера, здатного «завершити війну за 24 години». Однак за красивими формулами ховається реальність: мирний план США, у тому вигляді, в якому його обговорюють, вимагає від України фактичної згоди з частиною воєнних завоювань Росії. Це вже не просто дипломатія, а перекроювання кордонів.
Для Києва ключовим завданням стає збереження суб’єктності у процесі, де основні телефонні розмови, як-от між Трампом і Путіним, вирішують більше, ніж офіційні багатосторонні формати. Україна змушена одночасно приймати участь у переговорах та протидіяти нав’язаному образу «слабкої сторони», якій варто погодитися, поки ще не пізно.
Відмова Трампа від формального дедлайну може виглядати як пом’якшення позиції, але по суті це лише зміна фасаду. Без чітких червоних ліній щодо територіальних кордонів і безпекових гарантій будь-яка «гнучкість» перетворюється на поле, де сильніший диктує правила. А поки Росія продовжує наступ, кожен день затягування працює проти українського суверенітету.
