Дональд Трамп знову намагається подати війну Росії проти України як конфлікт, який можна зрушити силою особистого контакту. У його політичній мові переговори часто виглядають як угода між сильними лідерами, а не як складний процес із правом, арміями, територіями, гарантіями та травмою мільйонів людей.
В інтерв’ю Fox News президент США заявив, що має «добрі розмови» і з Володимиром Путіним, і з Володимиром Зеленським, але не уточнив, коли саме востаннє говорив із російським лідером. Він сказав, що Вашингтон працює над «російською ситуацією» і сподівається досягти результату.
Найпоказовішою стала не сама згадка про контакти, а фраза Трампа про «ненависть» між Путіним і Зеленським. Він назвав її безглуздою і заявив, що ненависть заважає врегулюванню. У цій оцінці видно характерний для нього спосіб спрощення війни: звести її до психології двох людей.
За оцінкою Дейком, саме це і є головною слабкістю нинішньої американської риторики. Війна в Україні не почалася через особисту ворожнечу президентів. Вона почалася з рішення Кремля знищити український суверенітет силою. Тому завершити її неможливо лише зменшенням емоційної температури між Києвом і Москвою.
Для Трампа образ переговорника залишається частиною політичного бренду. Він обіцяв швидко завершити війну, повернути США роль вирішального арбітра й змусити сторони сісти за стіл. Але понад рік його другого президентського терміну не дав головного результату: бойові дії тривають, а дипломатія не перетворилася на стійку мирну рамку.
Це не означає, що контакти не мають значення. Канали між Вашингтоном, Києвом і Москвою потрібні, особливо в моменти ризику ескалації. Але розмова сама по собі не є миром. Вона може бути інструментом тиску, сигналом, розвідкою намірів або способом виграти час. Її зміст важить більше, ніж сам факт дзвінка.
Для України головне питання не в тому, чи готовий Трамп говорити з Путіним. Головне — що саме він готовий сказати. Якщо переговорна логіка зводиться до вимоги «укласти угоду», Київ ризикує опинитися під тиском швидкого миру без достатніх гарантій. Якщо ж Вашингтон поєднає діалог із силовою підтримкою України, розмова може стати частиною реального стримування.
Проблема полягає в тому, що Путін давно використовує переговори не лише як шлях до компромісу, а як спосіб зафіксувати здобуте силою. Для Кремля пауза в бойових діях без політичної відповідальності може стати не завершенням війни, а підготовкою до наступного етапу. Саме тому будь-який мирний план має відповідати на питання, що станеться після припинення вогню.
Зеленський, своєю чергою, не може дозволити собі мир, який виглядатиме як винагорода агресору. Українське суспільство заплатило надто високу ціну, щоб погодитися на формулу, де окупація перетворюється на нову нормальність, а гарантії безпеки залишаються політичними обіцянками без механізму виконання.
Офіційний Київ останніми днями знову наголошував, що співпраця з Росією неможлива, доки Москва не вирішить завершити війну й перейти до справжньої дипломатії. У цій позиції немає емоційної впертості; це висновок країни, яка вже бачила, як російські обіцянки розпадаються під ударами ракет і дронів.
Трампова фраза про «ненависть» також небезпечна тим, що створює хибну симетрію. Вона ставить поруч агресора і жертву так, ніби обидві сторони однаково відповідальні за продовження війни через особисту неприязнь. Але між бажанням держави захистити себе і наміром іншої держави її підкорити немає моральної рівноваги.
У Вашингтоні ця різниця має практичне значення. Якщо Білий дім бачить конфлікт як сварку двох лідерів, він шукатиме швидкий жест примирення. Якщо ж він бачить війну як спробу силового перегляду європейського порядку, тоді переговори повинні супроводжуватися зброєю, санкціями, фінансовою підтримкою України й довгостроковими гарантіями безпеки.
Європа в цій ситуації також не може бути пасивним глядачем. Саме вона житиме з наслідками будь-якої угоди — сильної або слабкої. Якщо мир буде побудований на поспіху, європейські столиці отримають не стабільність, а нову лінію нестабільності на сході континенту. Якщо мир буде побудований на силі України, він матиме шанс стати не паузою, а стримуванням.
Для Путіна розмови з Трампом мають окрему цінність. Вони повертають його в центр великої дипломатії, послаблюють ізоляцію й дозволяють Москві показувати власній аудиторії, що Росія говорить із Вашингтоном напряму. Це не дрібниця. Для Кремля статус часто є частиною стратегії не меншою мірою, ніж територіальний контроль.
Для Зеленського такі контакти є водночас можливістю і ризиком. Можливість полягає в тому, що Трамп може тиснути на Москву, якщо вирішить, що Путін заважає його обіцянці миру. Ризик — у тому, що американський президент може почати вимагати від України поступок швидше, ніж зможе змусити Росію до реальної відповідальності.
Саме тому ключовим буде не тон наступної розмови, а її наслідки. Чи з’явиться конкретний план контролю за припиненням вогню. Чи будуть гарантії безпеки для України. Чи залишаться санкції проти Росії. Чи матиме Київ достатньо зброї, щоб переговори не стали формою примусу. Чи визнає Вашингтон, що мир без стримування агресора лише відкладає війну.
Трамп любить говорити про угоди як про момент особистого прориву. Але війна в Україні не є бізнес-суперечкою, де сторони торгуються за остаточну ціну. Це війна за виживання держави, за кордони Європи й за правило, що сильніший не може безкарно переписувати карту.
Добрі розмови можуть бути початком дипломатії. Вони можуть зменшити ризик помилки, відкрити канал для обміну полоненими, гуманітарних домовленостей або локального припинення вогню. Але вони не можуть замінити стратегію. І тим більше не можуть приховати факт, що мир залежить не від настрою двох президентів, а від готовності Росії припинити агресію.
Трамп знову хоче бути людиною, яка «закінчить війну». Але тепер перед ним стоїть складніше завдання: не просто посадити Путіна і Зеленського в одну дипломатичну конструкцію, а не допустити миру, який стане поразкою для жертви й передишкою для агресора. У цьому різниця між гучною розмовою і справжнім врегулюванням.
