Заява Володимира Зеленського про готовність України до нового раунду переговорів у тристоронньому форматі пролунала не як дипломатичний ритуал, а як маркер переходу до наступного етапу політичної гри. У Єревані, на тлі війни, що затягується, Київ демонструє: переговорна рамка більше не є вторинною до поля бою — вона стає його продовженням іншими засобами.
Розмова з прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером зосередилась одразу на кількох рівнях — від санкційного тиску до оборонних програм. Особливий акцент — на протидії російському тіньовому флоту, який дедалі частіше стає інструментом обходу обмежень і збереження фінансових потоків Кремля. У цій площині Лондон виступає одним із ключових партнерів, що формує архітектуру економічного стримування.
Водночас сама згадка про тристоронній формат переговорів сигналізує про пошук нової конфігурації учасників і гарантій. Йдеться не лише про технічне розширення столу переговорів, а про зміну балансу впливу, де Україна прагне зафіксувати більш вигідні умови для майбутнього миру. Як раніше відзначав «Дейком», дипломатичні формати навколо війни поступово еволюціонують від декларативних платформ до інструментів реального тиску.
Зеленський підкреслив, що Україна готова рухатися вперед у переговорному процесі, але лише в межах, які забезпечують «справедливий і достойний мир». Це формулювання залишається принциповим: Київ не демонструє готовності до компромісів, які можуть бути сприйняті як поступки суверенітетом чи територією. Водночас відкритість до діалогу створює дипломатичний простір, у якому відповідальність за блокування процесу дедалі більше лягає на Москву.
Оборонний вимір переговорів проявився у згадці про програму PURL — механізм координації та фінансування військової підтримки. Для України це не лише питання ресурсів, а й питання часу: здатність утримувати фронт безпосередньо впливає на переговорні позиції. Чим стабільніша лінія оборони, тим більше аргументів у Києва в дипломатичній площині.
Окремою темою стала енергетика — сектор, який залишається однією з найуразливіших точок. Російські удари по енергетичній інфраструктурі перетворили її на стратегічний фронт, де вирішується не лише питання забезпечення населення, а й стійкість економіки. У цьому контексті підтримка партнерів набуває системного характеру: від відновлення об’єктів до захисту від нових атак.
Заклик до створення спільної європейської системи протиповітряної оборони виходить за рамки українського питання. Це фактично пропозиція перегляду безпекової архітектури континенту, де загроза з боку Росії розглядається як довгострокова і структурна. Ідея координації ППО між країнами Європи означає рух до більш інтегрованої оборонної моделі, у якій Україна виступає не лише споживачем безпеки, а й її активним учасником.
У підсумку зустріч у Єревані фіксує кілька паралельних процесів: посилення санкційного тиску, поглиблення військової співпраці, формування нових переговорних форматів і поступову трансформацію європейської безпекової логіки. Україна намагається синхронізувати ці напрямки в єдину стратегію, де дипломатія і сила не протистоять одна одній, а працюють у зв’язці.
Готовність до тристоронніх переговорів у цьому контексті виглядає не поступкою, а кроком, який дозволяє Києву зберігати ініціативу. І саме від того, наскільки ефективно ця ініціатива буде конвертована у конкретні механізми, залежатиме не лише перебіг переговорів, а й конфігурація післявоєнного порядку в Європі.
