Цей момент минув, і сьогодні контури завершення війни виглядають значно складнішими, ніж тоді.
Оцінка, що Європа втратила шанс, пролунала з Таллінна і швидко вийшла за рамки окремої політичної репліки. Вона торкається фундаментального питання: чи здатний Європейський Союз діяти як самостійний геополітичний гравець у кризах такого масштабу, чи ж його роль зводиться до підтримки рішень, сформованих поза континентом.
У центрі цієї дискусії — весна 2022 року, коли ЗСУ відтіснили російські сили від столиці, стабілізували фронт і створили передумови для політичного маневру. Саме тоді, за логікою критиків, можна було поєднати військовий тиск із дипломатичною ініціативою, змусивши Москву розглядати компроміси. За попереднім аналізом «Дейком», цей період був точкою максимальної невизначеності для Кремля — і водночас моментом, коли європейська стратегія залишалася розпорошеною.
Проблема полягала не лише у відсутності єдиного плану переговорів. Європа тоді балансувала між кількома паралельними цілями: підтримкою України, уникненням прямої ескалації з Росією, внутрішньою енергетичною стабільністю та координацією зі Сполученими Штатами. У результаті дипломатичний імпульс поступився логіці поступового нарощування військової допомоги й санкційного тиску.
Згодом ця модель дала результат у вигляді посилення української обороноздатності, але вона не створила політичного треку, який міг би супроводжувати війну. Сьогодні ситуація виглядає дзеркально протилежною: військове протистояння затягнулося, позиції сторін закріпилися, а будь-які переговори вимагають значно більшого ресурсу і складніших компромісів.
Важливою є й інша теза — ризик маргіналізації Європи в майбутньому переговорному процесі. Якщо ключові рішення ухвалюватимуться без участі ЄС, це означатиме не лише політичну втрату впливу, а й стратегічний провал багаторічної політики безпеки. Європейські інвестиції в Україну — фінансові, військові, гуманітарні — створюють очевидну претензію на участь у визначенні післявоєнного порядку.
Саме тому дедалі гучніше звучать заклики до формування чіткої переговорної архітектури: спеціального представника ЄС, узгодженої позиції держав-членів, а також бачення повоєнного відновлення України. Без цього Європа ризикує залишитися донором без права голосу.
Окремий вимір цієї дискусії — майбутнє відносин із Росією. Навіть у разі завершення війни вони навряд чи повернуться до довоєнного формату. Йдеться не про відновлення співпраці, а про довгострокове стримування, переосмислення безпекових гарантій і поступову трансформацію самої Росії. Історичні паралелі з післявоєнною Німеччиною тут звучать не як пряме порівняння, а як нагадування: глибокі зміни можливі лише після політичної відповідальності та внутрішньої перебудови.
У підсумку заява про «втрачену можливість» — це не стільки оцінка минулого, скільки сигнал про необхідність змінити підхід. Європа більше не може дозволити собі реактивну політику. Війна в Україні стала тестом на здатність діяти стратегічно — і цей тест ще не завершено.
