Ранок у сибірському Ачинську був тихим, аж поки 9 лютого 2025 року його не розірвали крики. Місцева мешканка Єкатерина Полянська тікала сніжним дитячим майданчиком від чоловіка, який наздогнав її, повалив на землю і завдав смертельного удару ножем у шию. За кілька хвилин до цього він убив її нового партнера. Камери спостереження зафіксували цей жах, а відео миттєво потрапило до місцевих медіа.
Вбивцею, за даними слідства, став її колишній чоловік Кирило Чеплигін. Ув’язнений після злочину, він подав клопотання про участь у війні проти України — широко відомий у Росії спосіб уникнути тюремного строку. Історія викликала таке обурення громади, що 19 квітня у місті з’явилася петиція на Change.org із закликом не допустити його звільнення через війну: «Ми боїмося, що він повернеться, щоб закінчити розпочате».
У Росії це вже не поодинокий випадок, а тривожна тенденція, що стала частиною державної політики. Президент Володимир Путін створив систему, в якій навіть засуджені за вбивства, зґвалтування чи канібалізм отримують шанс на помилування за участь у так званій «спеціальній військовій операції». Якщо в’язень виживе на фронті — він повертається на свободу. І часто — зі зброєю в руках, травмою в психіці та без жодного контролю.
Дані незалежного медіа Vyorstka свідчать: щонайменше 754 цивільні громадяни були вбиті або серйозно поранені внаслідок дій солдатів, які повернулися з війни. З них 196 — загинули. І це тільки підтверджені випадки. Більше половини нападів скоїли не колишні ув’язнені, а звичайні солдати, демобілізовані після служби на фронті.
У 2023 році в Росії зафіксовано понад 617 тисяч насильницьких злочинів — найбільше з 2014 року. У 2017 ця цифра становила 437 тисяч. Аналітики пов’язують зростання з «інституціалізацією кримінального насильства» — коли фронт став джерелом нових форм жорстокості.
Після війни багато ветеранів страждають від ПТСР, спалахів агресії та алкоголізму. За даними Федеральної служби з контролю за алкоголем і тютюном, у 2023 році в Росії спожито 2,3 мільярда літрів алкоголю — новий рекорд. Але державна система не передбачає психологічної реабілітації. Усього кілька клінік мають програми підтримки ветеранів, і ті — лише формально.
Однією з найрезонансніших історій стала смерть 23-річної студентки Віри Пехтєльової. У січні 2020 року її колишній хлопець Владислав Канюс заманив її до себе додому під приводом повернення особистих речей. Впродовж кількох годин сусіди чули її крики. Поліція не реагувала. Після жорстокого зґвалтування, побиття й тортур Канюс задушив її електричним дротом. На тілі Віри виявили 111 слідів катувань. Канюса засудили на 17 років, але він провів у тюрмі менше року — пішов на війну, був помилуваний у 2023-му. Родині не повідомили — ні про його відправку, ні про амністію. «Він жорстокий вбивця. Ми не знаємо, де він. Це пекло», — каже мати загиблої Оксана.
Ще один випадок — канібал Микола Оголобяк, засуджений у 2010 році за вбивство й розчленування чотирьох підлітків. Він пішов на війну, був поранений, повернувся — і в серпні 2024-го знову опинився на лаві підсудних, тепер за наркотики.
У лютому 2024 року 35-річний Віктор Саввінов, амністований вбивця, напідпитку вбив двох односельчан — одного товариша, другого дня — вчительку Валентину Фьодорову. Вона повідомила поліцію про його п’яний бешкет. У відповідь він розбив їй голову ломом, а потім — сокирою. «Нам не дали побачити тіло. Він її настільки понівечив», — розповіла донька Фьодорової журналістам.
Чим пояснюється така жорстокість? Фронт — не лише поле бою, а місце, де солдати самі стають жертвами. За численними свідченнями, командири знущаються з підлеглих: кидають у «м’ясні штурми», прив’язують до дерев, замуровують у ямах, б’ють, морять голодом. Є навіть термін — «обнулення» — відправка бійця в безнадійну атаку з метою його смерті.
Данило Ахіпов, 24 роки, колишній інженер, який підірвав собі руку запалом від гранати, щоб уникнути бойових дій в Україні. Данило Ахіпов
Данило Ахіпов, 24-річний інженер, який втік із Росії до Франції після того, як сам собі відірвав руку гранатним запалом, розповів The Washington Post: «Там всі командири були жахливими. Їм було байдуже на людське життя. Людей посилали на смерть як на забій». За його словами, з 15 осіб у його підрозділі після штурму виживали троє.
Солдати знімали відео й публікували в соцмережах: «Командир зґвалтував бійця», «нас тримають у ямах», «крадуть наші зарплати». Але скарги залишаються без відповіді.
Що робити родичам жертв, які дізнаються, що вбивця — тепер герой війни? У них немає жодного правового інструменту. У Росії діє мовчазна згода: той, хто пролив кров на фронті, — недоторканний.
Оксана Пехтєльова підсумовує: «Звичайні люди можуть протестувати, обурюватись, писати Путіну. Але нічого не зміниться, поки він сам не вирішить. Ми поважаємо закон. Але ніхто не поважає нас».
На відміну від Росії, Україна також ухвалила закон про можливість проходження служби для окремих категорій в’язнів. Але там діють жорсткі обмеження: не допускаються до служби особи, засуджені за вбивства, сексуальні злочини, тероризм, державну зраду. Водночас система контролю й обліку залишає можливість суспільству знати, хто саме потрапляє на фронт.
У путінській Росії все інакше. Вбивство на війні — не злочин, а слава. А громадяни, що мешкають поруч із амністованими вбивцями, мусять мовчки дивитись їм у спину, боячись озирнутись.
