Нічний удар по Чугуєву знову повернув війну до її найжорсткішої формули: поки на дипломатичних майданчиках говорять про припинення вогню, російські ракети й дрони б’ють по містах, житлових будинках, магазинах і гаражах. На Харківщині загинули троє людей, серед них 22-річна вагітна жінка.
У Харкові після атаки безпілотника по медичну допомогу звернулися понад десяток людей. На кадрах із місця удару — пожежа, обгорілі автомобілі, рятувальники у диму. Це не фон для переговорів, а їхня реальна стартова точка: будь-яка дипломатія щодо України починається не з формули миру, а з наслідків чергової атаки.
Останні тижні показали небезпечну симетрію ескалації. Росія посилила повітряні удари по українських містах, Україна активізувала далекобійні атаки по російських нафтових об’єктах. У Криму та інших регіонах, контрольованих Москвою, це вже відгукується дефіцитом пального й новими безпековими збоями.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця подвійна динаміка робить нинішню фазу війни особливо складною. Фронт залишається центральним, але дедалі більшу вагу набуває війна інфраструктур, палива, дронів, логістики й політичної витривалості. Сторони тиснуть не лише на армії, а й на тил.
На цьому тлі Володимир Зеленський намагається повернути переговори з Росією в керовану політичну рамку. Його відкрита пропозиція Володимиру Путіну про особисту зустріч була швидко відхилена Кремлем, але сам жест мав інший сенс: Київ демонструє готовність говорити, не приймаючи капітуляційної логіки.
Зеленський формулює позицію так, щоб зняти з України звинувачення в небажанні миру. Україна не хоче війни й готова до розмови від самого початку, але не погодиться на відмову від територій. Це ключова межа: припинення вогню може бути початком дипломатії, але не легалізацією російського захоплення.
Важливим сигналом стала його розмова з американськими посланцями Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером. Український президент назвав її позитивною і привітав готовність активніше працювати над можливим врегулюванням у найближчі тижні. Для Києва це шанс не дати переговорному треку остаточно застигнути.
Американський фактор, однак, залишається суперечливим. Вашингтон зосереджений на війні навколо Ірану, і це звужує політичну увагу до України. Саме тому Києву важливо підтримувати контакт із тими представниками США, які вже були в Москві й тепер можуть здійснити перший офіційний візит до Києва.
Такий візит мав би не лише символічне значення. Він дозволив би українській стороні напряму пояснити, чому мирна формула не може будуватися на російських вимогах, а будь-які переговори мають починатися з припинення вогню, гарантій безпеки й поваги до територіальної цілісності України.
Європа тим часом намагається посилити власний голос. Повертаючись із Лондона після зустрічі з лідерами Великої Британії, Франції та Німеччини, Зеленський отримав важливий політичний сигнал: європейські столиці готові підтримати переговори про припинення вогню, але не як механізм тиску на Київ.
Це суттєво відрізняється від абстрактних закликів до миру. Лондон, Париж і Берлін розуміють, що пауза в бойових діях без гарантій може стати подарунком Кремлю. Росія вже не раз використовувала дипломатичні паузи для перегрупування, накопичення сил і підготовки нових ударів.
Підтримка скандинавських країн у Раді Безпеки ООН також вказує на поступове оформлення ширшого європейського консенсусу. Негайне припинення вогню і прямі переговори можуть бути прийнятними лише тоді, коли вони не перекладають відповідальність за війну на жертву агресії.
Паралельно з офіційними каналами з’являються неформальні. Зеленський визнав, що зустрічався в Києві з Романом Абрамовичем, який пропонував передати до Кремля сигнал щодо можливих рамок дипломатії. Після відсутності відповіді український президент зробив ставку на відкритий лист Путіну.
Цей епізод показує, наскільки вузьким залишається простір для реальних переговорів. Посередники можуть передавати сигнали, але Кремль не поспішає перетворювати їх на політичний процес. Путін публічно говорить про довгострокову угоду, але під цією формулою зберігає жорсткі вимоги до Києва.
Український розрахунок інший. Зеленський припускає, що навколо Путіна немає повної єдності: частина російських еліт хоче продовжувати війну, частина бачить економічну ціну її затягування. Бізнес відчуває тиск санкцій, ударів по нафтовій інфраструктурі, інфляції й розбалансованої логістики.
Путін публічно заперечує загрозу для російської економіки, але сама потреба говорити про це демонструє, що війна дедалі глибше входить у внутрішній російський порядок денний. Українські удари по паливній інфраструктурі не вирішують війну самі по собі, але підривають образ безкарної агресії.
Крим у цьому сенсі став окремою зоною тиску. Повідомлення про роботу російської ППО в Севастополі й дефіцит пального на півострові показують, що анексована територія більше не є для Москви безпечним тилом. Україна послідовно розмиває військову й логістичну перевагу Росії в Чорноморському регіоні.
Та попри всі дипломатичні маневри, головна реальність лишається на землі. У Чугуєві загинула вагітна жінка. У Харкові люди виходили з будинків після вибухів і чекали на медиків. Саме такі атаки пояснюють, чому Україна не може приймати мир, який залишає Росії право бити знову.
Нинішня фаза війни складається з двох паралельних процесів. Перший — зростання воєнного тиску: дрони, ракети, удари по енергетиці, нафтопереробці й містах. Другий — обережна спроба відновити переговорний канал за участю США та Європи. Між ними немає суперечності: дипломатія можлива лише там, де агресор відчуває ціну продовження війни.
Україна входить у ці розмови не з позиції прохача миру, а з позиції держави, яка захищається і водночас пропонує вихід. Її вимоги залишаються незмінними: припинення вогню, прямий діалог, міжнародна участь, гарантії безпеки і жодної відмови від територій. Усе інше було б не миром, а перепочинком перед новим ударом.
