Україна зіткнулася з безпрецедентним викликом: ідентифікувати тисячі полеглих захисників, повернути їхні імена й дати родинам можливість попрощатися. Після масштабних обмінів тіло за тілом надходять у морги, а кожна історія — це суміш надії, черг і невидимої щоденної праці.
За понад рік статус «зниклі безвісти» для багатьох став болючою нормою. Родини подають заяви, збирають документи, здають родинні зразки для ДНК-ідентифікації, але місяці минають. Коли тіло повертається, починається новий етап — офіційна судово-медична експертиза.
Масштаб проблеми видно у цифрах. Лише за чотири місяці репатріація тіл перевищила сім тисяч, а загалом з початку війни Україна отримала понад одинадцять тисяч останків. У червні надійшло відразу понад шість тисяч, що різко збільшило черги в лабораторіях.
Лабораторія ДНК — це не про романтику серіалів. Спершу формується профіль, потім — пошук збігів у банках ДНК. Кожен етап має верифікацію, а якість зразка визначає швидкість. Для обгорілих або фрагментованих решток процес ускладнюється багаторазово.
Через війну зразки військових стали збирати системно лише нещодавно. Тому часто доводиться працювати з родинними зразками: батьки, діти, брати, двоюрідні родичі. Для кращої точності лабораторії просять кількох донорів одразу, щоб зменшити похибку.
Окрема реальність — місце зникнення. Коли район під окупацією, евакуація тіл затягується, а умови зберігання невідомі. Після репатріації починається довгий шлях: від огляду й ідентифікаційного номера до молекулярна генетика й заключних висновків.
Співробітники несуть тіло, репатрійоване в рамках обміну, про який домовилися Росія та Україна під час переговорів у Стамбулі на початку червня 2025 року, до моргу на тлі російського нападу на Україну, Київ, Україна, 26 червня 2025 року — Аліна Смутко
Потоки тіл прибувають у холодильних вагонах і рефрижераторних фурах. Морги працюють у тісній взаємодії з пошукові місії, Нацполіцією та військовими частинами. Кожен мішок — це історія солдата і невидима праця десятків фахівців, що повертають ім’я.
Перший бар’єр — безпека. Експерти шукають вибухонебезпечні фрагменти, збирають жетони, уламки екіпірування, фіксують прикмети. Лише після цього беруться проби для ДНК-ідентифікації. Ланцюг збереження доказів контролюють на кожному кроці.
З середини 2022 року мережу державних лабораторій розширено з дев’яти до двадцяти, а кількість генетиків — до чотирьохсот п’ятдесяти. Та масштабні обміни стали шоком. Коли замість десятків надходять сотні, графіки, реагенти, люди — все працює на межі.
Іноді потрібно до тридцяти спроб, щоб отримати читабельний профіль. Обгорілі або змиті рештки дають мало матеріалу. Тоді рятують зуби, кістки, волосяні цибулини. Саме тому родинні зразки й банки ДНК стають критично важливою інфраструктурою.
Міжнародний комітет Червоного Хреста допомагає логістикою, засобами захисту, мішками та холодовими ланцюгами. Це дозволяє розвести потоки і не зупиняти роботу навіть під час масованих атак, коли енергосистема знову втрачає потужність.
Співробітник Державного судово-медичного центру України працює з матеріалами для тестування ДНК з метою ідентифікації останків тіл, які, як припускають, належать українським військовослужбовцям, на тлі російського вторгнення в Україну, Київ, Україна, 1 ли — Аліна Смутко
Лабораторії працюють позмінно, з генераторами й акумуляторами. Пріоритет — максимально завантажити термоцикли й секвенатори. Кожен простій — це зсув термінів для десятків сімей. У середньому повний цикл може тягнутися до чотирнадцяти місяців.
Складність додає і те, що частину тіл передають фрагментовано. Буває, рештки однієї людини опиняються у кількох мішках. Тоді медична експертиза поєднує ДНК, антропометрію, стоматологічні карти, щоб зібрати людину — буквально — по крихтах.
Ексгумація на місцях старих поховань теж триває. Тут допомагають волонтери й місцеві громади. Щойно ідентифікацію завершено, рідні отримують тіло для поховання. Кожен такий похорон — і траур, і полегшення: кінець невідомості, початок пам’яті.
Статистика військові втрати залишається чутливою. Публічні оцінки різняться, а офіційні дані обмежені. Та цифри репатріації показують головне: масштаб роботи з ідентифікації ще довго залишатиметься колосальним і потребуватиме стабільного фінансування.
Ключ до прискорення — попередня ДНК-ідентифікація у війську: збирання зразків до відправки на фронт, цифрова реєстрація жетонів, актуальні фото, стоматологічні карти. Це зменшує навантаження на родинні зразки та скорочує час очікування.
Важлива і «чиста» бюрократія. Кіберреєстри мають узгоджуватися між поліцією, військовими, судмедекспертизою. Стандарти ISO для лабораторій, відстеження ланцюга доказів та прозорі статуси справ у кабінеті родини підвищують довіру і знімають стрес.
29-річна Анастасія Цвєткова, дружина 37-річного Ярослава Кочемасова, військовослужбовця Національної гвардії України, який був оголошений зниклим безвісти в Донецькій області, тримає плакат з його фотографією під час мітингу з родичами зниклих військовосл — Аліна Смутко
Родинам потрібні прості інструкції: де здати ДНК, які документи готувати, як оновлювати контактні дані. Нерідко допомагають особисті речі — гребінець, щітка, бритва, нитка з кров’ю. Це не дрібниці, а шанс швидше знайти генетичний збіг.
Комунікація критична. Гарячі лінії, месенджер-боти, регулярні оновлення статусу знижують рівень тривоги. Коли мовчання тягнеться тижнями, люди шукають відповіді в соцмережах, і там народжуються чутки. Інституції мають говорити першими.
Моральний вимір не менш важливий. Родини переживають тривалу двоїстість: сподівання і страх. Психологічні служби при центрах ідентифікації, групи підтримки, ритуальні консультанти допомагають доречно оформити прощання без зайвих травм.
Для складних випадків потрібні розширені панелі молекулярна генетика: мітохондріальна ДНК, STR- і SNP-маркери, інколи повногеномне зіставлення. Це дорого, але ефективно, особливо коли доступні родинні зразки від кількох ліній спорідненості.
Співпраця з громадами пришвидшує пошук. Фото прикмет, татуювань, ортопедичних імплантів, стоматології нерідко стають рішучими доказами. Пошукові місії збирають ці дані системно, щоб зняти навантаження з лабораторій у пікові періоди.
На політико-правовому рівні варто закріпити сталий фонд підтримки судово-медична експертиза та розхідників. Ринок реагентів чутливий до перебоїв, а кожна зупинка — це нові черги. Довгі контракти та запас у кілька місяців зменшують ризики.
Розвиток регіональної мережі лабораторій ДНК важливий так само, як і центральних. Децентралізація з чіткою методологією й аудитом дозволяє обробляти партії паралельно, не втрачаючи якості. Це економить тижні для сотень родин.
Не варто забувати про етику даних. Банки ДНК мають працювати з чіткими згодами, шифруванням і обмеженням доступу. Прозорі правила зберігання, видалення, передачі між відомствами запобігають зловживанням і підтримують суспільну довіру.
На практиці родині варто: відкрити заяву в поліції, здати родинні зразки, передати персональні прикмети, оновлювати контакти, зберігати копії документів і не відкладати звернення. Час тут працює проти якості зразків — звертайтесь одразу.
Слідчий з Міністерства внутрішніх справ України показує нашивку в кольорах російського прапора, яка, судячи з усього, є російського походження. Вона була знайдена під час судово-медичної експертизи серед останків репатрійованих українських солдатів під ча — Анна Войтенко
Слідчий з Міністерства внутрішніх справ України стоїть біля особистих речей, які, судячи з усього, мають російське походження і були знайдені під час судово-медичної експертизи серед останків репатрійованих українських солдатів під час російського вторгне — Анна Войтенко
Громадам потрібні місця пам’яті. Впорядковані поховання, іменні плити, цифрові книги пам’яті дають дітям і батькам простір для ритуалу. Це не лише про скорботу, а й про відчуття, що держава повернула ім’я і виконала свій обов’язок.
Медіа також мають відповідальність. Пояснювати процедури простою мовою, не спекулювати на чутливих цифрах, уникати публікації фото без згоди. Добре зроблений гайд зменшує навантаження на гарячі лінії і допомагає тисячам родин.
Попереду багато роботи. Щоб скоротити черги, потрібні інвестиції в обладнання, навчання кадрів, стійкі поставки реактивів, а також інтеграція кіберреєстри між усіма інституціями. Тоді кожен день даватиме більше імен і менше невідомості.
Ця система — про людей. Від слідчої, що першою відкриває мішок, до генетика, який у третю нічну зміну читає профіль. Вони повертають імена тим, хто захищав країну, і допомагають родинам перейти від очікування до прощання.
Для багатьох близьких надія все ще жива. Вони поповнюють телефони, пишуть повідомлення, тримають місце вдома. І водночас здають ДНК, заповнюють анкети, шукають свідків. Між цими двома полюсами й проходить їхня щоденна дорога.
Зрештою, ціль спільна: щоб кожен захисник повернувся додому — живим або з ім’ям. Держава, лабораторії, волонтери і медіа мають зійтися в одному ритмі. Бо за кожним мішком на каталці — не статистика, а чиясь єдина, безцінна людина.
