Україна довго поводилася з Білоруссю обережно. Після лютого 2022 року, коли частина російського вторгнення прийшла саме з білоруської території, Київ не розірвав дипломатичні відносини й залишив відкритими канали зв’язку з режимом Олександра Лукашенка.
Ця обережність мала прагматичну логіку. Україна не хотіла відкривати ще один фронт на півночі, де кордон проходить через ліси, болота, річки й розбиті мости. Білорусь була співучасником агресії, але її армія не зайшла в Україну як окрема сила. Київ намагався втримати саме цю межу.
Тепер межа почала зсуватися. Після серії російських ударів дронами по північно-західній Україні Володимир Зеленський перейшов до жорсткішої мови. Йдеться вже не лише про політичну відповідальність Мінська, а про конкретну інфраструктуру, яка, за українською оцінкою, допомагає Росії бити точніше.
За попереднім аналізом Дейком, ситуація навколо білоруських ретрансляторів є одним із найважливіших зсувів у регіональній безпеці: Білорусь більше не може ховатися за формулою «ми не воюємо», якщо її вежі, дороги, полігони й канали зв’язку працюють як частина російської воєнної системи.
Українські посадовці стверджують, що на території Білорусі використовувалися радіорелейні станції, які допомагали керувати російськими ударними дронами. Йдеться про ретранслятори, завдяки яким Shahed можуть не просто летіти за заздалегідь закладеними координатами, а отримувати корекцію маршруту й дані керування під час польоту.
Для України це принципова різниця. Дрон із фіксованим маршрутом можна прогнозувати й перехоплювати одними методами. Дрон, який отримує керування через мережу ретрансляторів, стає гнучкішим, небезпечнішим і здатним маневрувати над територією, де кожна хвилина польоту виснажує українську ППО.
Саме тому Зеленський пригрозив повторно виводити з ладу такі об’єкти в Білорусі, якщо Лукашенко не демонтує їх сам. Формула була різкою: якщо обладнання допомагає вбивати українських цивільних і калічити дітей, Київ не вважатиме його недоторканним лише тому, що воно стоїть за кордоном.
Згодом Зеленський заявив, що ретранслятори поки вимкнені. Але це не закриває проблему. Якщо такі станції можна знову ввімкнути, перенести, замаскувати або замінити мобільними вузлами, то конфлікт переходить у тривалий режим технічного полювання між українськими силами й російсько-білоруською інфраструктурою.
Найболючішим напрямком стали удари по залізниці на північному заході України. Лінія Ковель — Київ є критичною логістичною артерією, що з’єднує польський кордон із центральною Україною й далі з фронтом. Для Росії це очевидна ціль: бити по ній означає тиснути на постачання, ремонт, евакуацію, військову логістику й економічний ритм країни.
З грудня Україна пережила серію атак Shahed по залізничних об’єктах: вантажних поїздах, локомотивних депо, мостах і вузлах на цьому маршруті. Навесні удари повторилися. У квітні атака по потягу забрала життя жінки. У червні особливо важко постраждав Коростень — один із ключових вузлів на лінії, де за короткий час було знищено близько двох десятків локомотивів.
Це не просто удари по транспорту. Це спроба перерізати нерв, який зв’язує західний кордон із внутрішнім українським тилом і фронтом. Чим сильніше Росія тисне на цю артерію, тим важливішими стають усі технології наведення, які дозволяють дронам точніше знаходити об’єкти й атакувати повторно.
Українські технічні фахівці описують зміну поведінки Shahed: вони не завжди йдуть як звичайні боєприпаси по попередньо заданих координатах, а можуть підтримувати радіозв’язок із контрольними точками, маневрувати й передавати розвідувальні дані. Саме такі ознаки вказали на використання мережі ретрансляторів.
У цій схемі білоруська територія має особливу цінність для Росії. Вона дає північний кут доступу до України, дозволяє охоплювати маршрути, які важливі для західної допомоги, і створює додатковий тиск на українську ППО. Навіть без білоруських солдатів на фронті Мінськ може суттєво допомагати російській війні.
Лукашенко заперечує, що Білорусь допомагає Росії в таких атаках. Але саме заперечення вже мало кого переконує. Країна, з території якої Росія починала наступ на Київ, де проходять спільні навчання, де розміщені російські військові об’єкти й тактична ядерна зброя, не може легко продавати образ нейтрального сусіда.
Зеленський посилив тиск не лише військово-технічно, а й політично. Запрошення Світлани Тихановської відкрити офіс у Києві стало сигналом Лукашенку: Україна готова активніше працювати з білоруською опозицією й більше не обмежуватися холодною практичністю у відносинах із Мінськом.
Це важливий психологічний злам. Раніше Київ намагався не штовхати Лукашенка глибше в обійми Путіна, залишаючи йому можливість не вступати у війну напряму. Тепер українська позиція звучить жорсткіше: якщо режим і далі дозволяє Росії користуватися білоруською територією, він має відповідати за наслідки.
Для Лукашенка це небезпечна пастка. Він не хоче прямої війни з Україною, бо така війна може бути непопулярною всередині Білорусі й ризикованою для його армії. Але він також не може легко відмовити Москві, від якої залежить його політичне виживання після протестів 2020 року й подальшої міжнародної ізоляції.
Саме тому Білорусь опинилася в проміжній ролі, яка стає дедалі менш стійкою. Мінськ хоче бути тилом Росії, але не фронтом. Хоче допомагати, але не нести повну ціну. Хоче зберігати канали з Києвом, але водночас дозволяє Москві використовувати власну інфраструктуру.
Українська стратегія змінюється ще й тому, що Київ відчув ефективність дальніх ударів. Кампанія проти російських НПЗ, енергетичних об’єктів і промислового тилу показала: ворогові можна підвищувати ціну війни далеко за лінією фронту. Білоруські ретранслятори в такій логіці стають не дипломатичною темою, а воєнною ціллю.
Проте ризики очевидні. Удар по об’єктах у Білорусі може дати Лукашенку й Путіну привід для нової хвилі ескалаційної риторики. Москва може спробувати подати це як напад на союзника. Мінськ може посилити прикордонну мілітаризацію. Україна ж муситиме балансувати між необхідністю захищати свої міста й небажанням розширювати фронт.
Але альтернатива також небезпечна. Якщо Білорусь безкарно надає технологічну допомогу російським атакам, то українські залізниці, міста й енергетичні об’єкти залишаються під додатковим ударом. У такій ситуації стриманість перестає бути гарантією безпеки й починає виглядати як запрошення до повторення атак.
Тому нинішня політика Зеленського — це не просто погроза Лукашенку. Це спроба змінити правила для всього північного напрямку. Україна дає зрозуміти: Білорусь може уникати прямої участі у війні лише тоді, коли не надає Росії інструментів для вбивства українців.
У війні дронів нейтральність дедалі важче імітувати. Вежа зв’язку, мобільна мережа, радіоканал, дорога чи склад можуть виглядати цивільними, але їхня функція визначається тим, кому вони служать. Якщо вони допомагають Shahed знаходити українські цілі, вони стають частиною війни.
Саме це й робить білоруську проблему такою гострою. Мінськ не обов’язково має відправити батальйони через кордон, щоб змінити характер загрози для України. Достатньо дозволити Росії використовувати інфраструктуру, яка збільшує точність і дальність атак. У сучасній війні співучасть часто починається не з танків, а з сигналу.
Київ довго уникав різких кроків, бо розумів ціну відкриття нового фронту. Але якщо північний кордон використовується для технологічної підтримки ударів по українських цивільних і логістиці, стара обережність втрачає сенс. Україна не може дозволити, щоб формальна межа держави прикривала практичну участь у агресії.
Білорусь тепер стоїть перед простим вибором, який Лукашенко намагається зробити складним: або демонтувати інфраструктуру, що допомагає Росії, або прийняти, що Україна розглядатиме її як елемент ворожої воєнної системи. Простору для зручного мовчання стає дедалі менше.
Це і є головний підсумок нинішньої ескалації. Україна не оголошує Білорусі війну, але більше не готова приймати її удавану невинність. Якщо Мінськ хоче, щоб північний кордон не став активнішою зоною конфлікту, він має перестати бути технічним тилом російських дронів. Інакше війна, яку Лукашенко так довго намагався тримати на чужій території, дедалі ближче підходитиме до його власної.
