На перший погляд, це виглядало як звичайна вечірка в нічному клубі. Була середина березня в центрі Києва, і близько сотні людей витанцьовували на танцполі V'YAVA, одного з найпопулярніших місць для живої музики в українській столиці. У залі було темно, його освітлювали лише яскраві сині та червоні прожектори. Бармени були зайняті розливанням джину з тоніком.
Але того вечора в концертному залі, який зазвичай приймає поп-виконавців та реперів, був несподіваний склад учасників: чотири українські народні співачки, які наповнювали зал своїми високими голосами та багатоголосими приспівами, під акомпанемент діджея, який крутив техно-біти - і все це під радісний натовп.
У наші дні українська народна музика «стає чимось крутим», - сказав Степан Андрущенко, один із вокалістів гурту «Щука Риба», який виступав на сцені того вечора. «Дуже крута річ».
Більш ніж через два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, народна музика користується сплеском популярності в розтерзаній війною країні. Зіткнувшись зі спробами Москви знищити українську культуру, люди сприймають традиційні пісні як спосіб відновити зв'язок зі своїм минулим і утвердити свою ідентичність.
"Це як оборонний захід, - каже 22-річний Віктор Перфецький, який почав відвідувати уроки традиційного співу після початку війни. «Якщо ми не знатимемо, хто ми є, росіяни прийдуть і змусять нас бути такими, якими вони хочуть, щоб ми були».
Це разюча зміна ставлення в Україні, де народні пісні довгий час відкидалися як архаїчні пережитки селянської культури. Сьогодні ті самі пісні звучать на фестивалях під відкритим небом і в модних барах. Уроки співу «білим голосом», традиційного українського вокального стилю, схожого на контрольований крик, розкуповуються, а молодь практикує традиційні танці на вулицях Києва з бляшанками пива в руках.
Такі гурти, як «Щука Риба», розвивають цю тенденцію, щоб перенести народні пісні у 21 століття. Вони співпрацюють з діджеями та джазовими колективами, щоб надати музиці сучасного звучання, додаючи електронні обертони та гітарні мелодії. Їхня кінцева мета: змінити ідентичність України навколо її багатого, але довго ігнорованого минулого.
"Це не повинно бути тимчасовим трендом, - сказала в нещодавньому інтерв'ю 27-річна Ярина Сізік, солістка гурту “Щука Риба” з характерним, пронизливим голосом. «Це має бути частиною повсякденного життя».
Народну музику в Україні співали століттями, але довгий час її стереотипно вважали відсталою. За радянських часів деякі народні пісні вивчалися в школах, виконувалися ансамблями і взагалі використовувалися для пропаганди, але влада зрештою перетворила їх на погану імітацію народної селянської культури, кажуть експерти.
37-річний Віктор Левицький (ліворуч) і 31-річна Юлія Миколайчук виконують традиційні українські пісні біля Софійського собору. Брендан Хоффман
Діти в традиційних українських костюмах під музику. Брендан Хоффман
Після здобуття Україною незалежності в 1991 році деякі групи подорожували країною, щоб спробувати врятувати цю спадщину. Катерина Капра, співзасновниця культурної організації «Рис», розповіла, що в середині 2010-х років вона подорожувала селами центральної та східної України, щоб записати та зберегти автентичні народні пісні.
Але повернувшись до Києва, Капра намагалася викликати інтерес у міських жителів. Вона згадує, як намагалася організувати майстер-класи з навчання традиційних колядок: «Було так важко знайти хоча б 10 людей у такому великому місті».
Багато українців скептично ставилися до народної музики, побоюючись, що вона грає на «кремлівських стереотипах про те, що українці - це просто співочі селяни», сказала Марія Соневицька, українсько-американський етномузиколог і автор книги «Дика музика: Звук і суверенітет в Україні".
Все змінилося після вторгнення Росії 24 лютого 2022 року. Оскільки Москва націлилася на культурну спадщину України, зокрема, бомбардуючи та грабуючи музеї, пісні стали маркером української ідентичності.
«Люди зрозуміли, що зараз як ніколи важливо зберегти цю культуру, тому що вона може бути знищена в будь-який момент», - сказав 33-річний Андрій Соломійчук, який слухав виступ народної музики в садах київського собору Святої Софії нещодавно в неділю в другій половині дня.
Навколо нього на траві сиділи невеликі групи народних співаків, одягнених у традиційні вишиванки, і репетирували, готуючись до виходу на сцену. Багато хто з присутніх розповідав, що почав слухати народну музику лише після початку війни, спонукуваний бажанням повернутися до свого коріння. "Традиції - це основа, кров нації, - сказала Ірина Білоніжка, 34 роки.
Із затягуванням війни класи співу, які веде Рись, переповнилися. Капра каже, що квитки на літню школу минулого року «розійшлися за один день».
На нещодавньому занятті в Києві шестеро чоловіків стояли півколом і надимали груди, виконуючи вокальні вправи. «Та-ті-ті-ту-ту-ті-ті-та», - співали вони, підвищуючи ноту з кожним повторенням і наповнюючи кімнату своїми глибокими голосами.
Це було схоже на оазис миру посеред понівеченого війною міста, але сліди бойових дій були неподалік. Один студент мав протез ноги - її ампутували після того, як він наступив на міну на фронті минулого року - в той час як інший носив футболку, що нагадувала про українські авіаудари по російським цілям.
Учень із зошитом текстів пісень. Брендан Хоффман
Група прагне надати музиці сучасного відтінку. Їхня кінцева мета: змінити ідентичність України навколо її багатого, але довго ігноруваного минулого. Брендан Хоффман
Станіслав Івко, студент, який втратив ногу, каже, що йому подобається вивчати історію України через пісні. Одна з його улюблених балад, «Гей, був у мене кінь», розповідає про труднощі козаків, вершників, які колись правили південними регіонами України, та їхнє прагнення до кращих часів.
Етномузиколог Соневицький сказав, що ці пісні є «способом показати своєрідну історичну присутність» України і засобом протистояти твердженням Кремля про те, що українська державність є фікцією, відновлюючи «те, що було втрачено за радянських часів».
Таке повернення до витоків, однак, не виключає сучасного дотику.
Після початку війни гурт «Щука Риба» почав співпрацювати з київською спільнотою музикантів Fusion Jams, щоб поєднати традиційні мелодії з елементами більш сучасної музики - джазу, року та електро. Їхньою метою було поширити народні пісні якомога ширше.
"Ми намагаємося зробити їх доступними для молодої аудиторії, - сказав Сізік нещодавно вдень. «Це не тільки для бабусь і дідусів».
Вона та інші учасники гурту «Щука Риба» щойно закінчили репетицію свого найпопулярнішого треку «Ой, у мого батька була дочка» з басистом, барабанщиком і піаністом у студії в центрі Києва. В основі треку лежить народна пісня, записана кілька років тому серед селян у центральній Україні, до якої гурт додав барабани та синтезатори.
За словами Андрущенка, гурт хотів, щоб народна музика «стала частиною чийогось життя», тому вона має «глибший сенс, ніж просто тренди». Наприклад, під час концертів учасники гурту навчають глядачів традиційним танцям, зупиняючи музику, щоб вишикувати їх у ряди і показати їм основи.
Це призвело до незвичних сцен на деяких з наймодніших концертних майданчиків української столиці. У концертному залі V'YAVA в середині березня група повела натовп у своєрідний хоровод, люди трималися за руки, кружляючи по залу, на що здивовано дивилися бармени.
Перфецький, який прийшов на уроки співу на початку війни, а зараз проводить власні щотижневі уроки співу в кафе, сказав, що «Щука Риба» надихнула багатьох на народну музику. "Люди тепер думають: “Ого, вони такі круті”, - сказав він. І люди кажуть: «Я теж хочу співати!»
Культура України у воєнний час. Брендан Хоффман
