На четвертому році повномасштабної війни Україна стикається з новою, не менш небезпечною загрозою, ніж ракети й дрони. Йдеться про дефіцит живої сили, який поступово підточує оборону на тисячокілометровому фронті й послаблює переговорні позиції Києва на тлі агресивних мирних ініціатив Вашингтона та Москви.
Ще на старті вторгнення Росія мала кратну перевагу за чисельністю. Сьогодні, за оцінками, співвідношення може сягати трьох до одного, а під Покровськом — навіть восьми до одного. В умовах війни виснаження така асиметрія означає не лише більші втрати, а й системну вразливість оборони, що дає російській армії шанс на прорив.
Криза мобілізації в Україні формується не тільки втратами на полі бою. На неї працює комплекс негативних чинників: провали в наборі, зростання дезертирства, хвиля ухилення від служби й часткове зняття обмежень на виїзд чоловіків 18–22 років за кордон. Кожен із цих факторів окремо керований, але разом вони створюють небезпечну спіраль.
За даними українських правоохоронців, з початку війни відкрито сотні тисяч проваджень за самовільне залишення частини чи дезертирство, причому понад половину — тільки цього року. Формально це не означає стільки ж зниклих бійців, але масштаб проблеми очевидний. Для армії, що й так бракує піхоти, це критичний сигнал.
Боєприпаси, що зберігаються під землею на українській вогневій позиції в Запорізькій області на сході України в жовтні. Пан Зеленський запобіг катастрофічній нестачі боєприпасів і наполегливо працював над тим, щоб відновити слабшаючу підтримку США — Тайлер Хікс
Резонансним став випадок з 155-ю механізованою бригадою «Анна Київська», де значна частина особового складу зникла ще до потрапляння на фронт. Частина військових пропала під час навчань за кордоном. Подібні історії руйнують довіру до системи, б’ють по моральному стану й дають аргументи опонентам мобілізації в українському суспільстві.
Не менше суперечок викликало рішення послабити виїзні обмеження для молодих чоловіків. З одного боку, влада намагається реагувати на зловживання при примусовому призові й тиск громадської думки. З іншого — партнери, як-от Німеччина, прямо вказують: Україна не може одночасно просити міжнародна підтримка й дозволяти виїзд боєздатних чоловіків.
На такому фоні гостро постає питання кадровий резерв. За оцінками експертів, в Україні досі є мільйони чоловіків, які формально можуть служити, але не мобілізовані. Особливо це стосується вікової групи до 25 років. Поки держава не запропонує прозору й справедливу модель служби, цей резерв залишатиметься пасивним.
Особливо гостро не вистачає не просто людей в погонах, а саме піхоти. Сучасне поле бою, насичене дронами FPV, артилерією й розвідкою, вимагає від стрільця навичок, близьких до розвідника чи спецпризначенця. Вижити у бліндажі з двома побратимами під постійним спостереженням ворожих безпілотників — це зовсім інший рівень підготовки.
Скоротити кількість бійців на позиціях дозволяють технології, але ціна — надзвичайно довга ротація. Окремі підрозділи тримають передову по пів року без повноцінної заміни. Відомий випадок двох бійців тероборони, які 165 днів безперервно стояли на Запорізькому напрямку. Фізично й психологічно це шлях до виснаження й зриву.
Російський солдат стріляє з самохідної гармати 2С7М "Малка" по українських позиціях у нерозкритому місці в Україні, відеозапис опубліковано 6 листопада — Прес-служба Міністерства оборони Росії/AP
Брак резервів означає відсутність повноцінних ударних і протидиверсійних груп у другому ешелоні. Будь-який прорив росіян на такому фронті важче закрити контратакою. Навіть локальні операції, як під Покровськом, починають оголювати системну проблему: у Збройні сили України немає достатньо свіжих батальйонів для маневру.
При цьому Росія також страждає від браку підготовленого особового складу, але має більший мобілізаційний ресурс і воєнна економіка працює довше. Кремль традиційно робить ставку на кількість, а не на якість, розраховуючи, що в довгій війні виснаження чисельна перевага зрештою переламає оборону противника, навіть попри величезні власні втрати.
Паралельно змінюється тональність усередині самої України. Якщо у 2022 році переважна більшість громадян підтримувала боротьбу «до перемоги», то нині опитування показують різке зростання запиту на якнайшвидше завершення війни. Це не поразка, а реакція на втому, втрати й розуміння, що нинішня модель мобілізації не є ні справедливою, ні ефективною.
На цьому тлі змінюється і сприйняття війни ззовні. У перші роки конфлікту саме здатність Києва переломити хід боїв під столиці сформувала образ України як сторони, здатної перемогти. Тепер, на думку значної частини західних аналітиків, «повільна, але впевнена» перевага Росії стає новою нормою, що напряму впливає на готовність інвестувати в довгу підтримку.
Цим користується адміністрація Дональда Трампа, просуваючи мирний план Трампа як «реалістичний компроміс». Проєкт передбачає фактичну відмову України від Криму, Донецької та Луганської областей, замороження лінії фронту в Херсонській та Запорізькій областях, скорочення армії до шістсот тисяч і відмову від вступу в НАТО.
Фактично це фіксація російських завоювань в обмін на слабкі гарантії безпеки. Для Кремля така формула прийнятна, бо відповідає його мінімальним політичним вимогам. Для України — це ризик отримати паузу замість миру, збереження загрози на кордоні та втрата важелів впливу в євроатлантичній архітектурі безпеки.
Європейські союзники спробували сформувати контрплан, де йшлося про жорсткіші гарантії, менші скорочення армії та більш чіткі вимоги до російського відступу. Москва його відкинула, Вашингтон відреагував стримано. У підсумку реальні переговори перемістилися в тіньову площину контактів спецпосланців між Києвом, Москвою і Білим домом.
Національні прапори США та України майорять на честь американських добровольців, які загинули в боях з російськими військами, захищаючи Україну, їхні імена на прапорах, біля імпровізованого військового меморіалу на площі Незалежності в Києві, Україна, 27 — Єфрем Лукацький
Усе це відбувається на тлі боротьби за інформаційний наратив. Для Трампа ключове не стільки реальне співвідношення втрат, скільки картинка «хто виграє». Перші успіхи України переконали його, що Київ може перемогти. Нинішні російські просування і розмови про кадровий голод знову повертають його до риторики «Україна не має карт у руках».
Вирішальним фактором у найближчі місяці стане здатність України змінити тренд на фронті через реформу мобілізації. Йдеться не тільки про розширення призовної бази, але й про справедливий розподіл навантаження, прозорі правила ротації, кращий соціальний пакет для військових та чіткий сигнал, що держава цінує кожного бійця.
Важливим ресурсом залишається і жінки на війні, які вже масово служать у бойових підрозділах, у тому числі в дронових та артилерійських. Їх повноцінна інтеграція в оборону, модернізація воєнного обліку й підготовки резервістів можуть частково компенсувати дефіцит живої сили й підвищити стійкість армії без тотальної мобілізації.
Для партнерів України урок очевидний: без довгострокових контрактів на зброю, систем ППО, боєприпаси й підтримку воєнної економіки чекати «дешевого миру» — ілюзія. Спроба нав’язати Києву угоду на російських умовах лише відкладе новий виток агресії, але вже на гірших для Європи стартових позиціях.
Україна нині стоїть на роздоріжжі між вимушеним компромісом і спробою переламати ситуацію за рахунок внутрішніх реформ та зовнішньої підтримки. Від того, чи вдасться зупинити кадровий обвал, зміцнити фронт і переконати союзників, що інвестиції в українську оборону мають сенс, залежить не тільки результат війни, а й безпека Європи у 2030-х роках.
Якщо Київ зможе перетворити нинішню кризу мобілізації на поштовх до системних змін, дефіцит живої сили стане не вироком, а тимчасовою фазою. Якщо ж тенденція триватиме, війна виснаження, на яку робить ставку Путін, може зіграти на користь Росії, а мирний план Трампа ризикує перетворитися з політичної опції на нав’язану реальність.
Президент України Володимир Зеленський ризикував відчужити адміністрацію Трампа, якщо рішуче відхилить цей план — Озан Косе
