Велика Британія заявила про підтримку пропозиції королівства Марокко щодо адміністративного статусу Західної Сахари, що стало суттєвим зрушенням у геополітичному балансі Північної Африки. Міністр закордонних справ Великої Британії Девід Леммі під час своєї поїздки до Рабату оголосив, що Лондон вважає марокканський план формування широкої автономії Західної Сахари під марокканським суверенітетом «найбільш достовірним, життєздатним та прагматичним підґрунтям» для припинення тривалої, майже п’ятдесятирічної суперечки. Раніше аналогічні рішення ухвалили США й Франція: у 2020 році Вашингтон офіційно визнав суверенітет Марокко над Західною Сахарою, а Париж минулого літа також висловив підтримку розвитку інвестицій та інфраструктури на цій території в межах марокканської юрисдикції.
«Настав час поставити крапку в цьому довготривалому конфлікті та забезпечити краще майбутнє для людей Західної Сахари. П’ятдесят років суперечок – крута цифра, і ми маємо вирішити це питання до листопада цього року», – наголосив Девід Леммі під час виступу в Рабаті. Величезна територія з узбережжям і пустелями, що перевищує площу самої Великої Британії, з часу виходу іспанських колоніальних військ у 1975 році перебуває в центрі боротьби між марокканськими силами та фронтом «Полісаріо», який проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку. Протягом шістнадцяти років після відходу Іспанії між марокканськими військами та «Полісаріо» тривали збройні конфлікти, що забрали близько дев’яти тисяч життів. З того часу установився хиткий режим перемир’я, але мирна угода так і не була підписана, оскільки «Полісаріо» досі наполягає на референдумі за визначення остаточного статусу Західної Сахари.
У 2020 році мирна угода підтвердилася лише номінально: режим припинення вогню фактично занепав наприкінці того ж року, і відтоді відновилися окремі інциденти на кордоні. Проте США, які прагнуть стабілізації у Північній Африці задля безпеки енергетичних шляхів, відразу після виходу з Білого дому адміністрації Трампа підтвердили позицію Вашингтона про визнання марокканського суверенітету. Водночас марокканська влада погодилася відновити дипломатичні відносини з Ізраїлем, що стало елементом ширшої угоди: США затвердили статус Західної Сахари як частини Марокко, а Марокко налагодило офіційні зв’язки з Тель-Авівом. Такий крок наштовхнув партнера Францію, яка, хоч і зазвичай утримувалася від прямого визнання марокканського суверенітету, минулого літа також виступила за економічний розвиток спірної території в межах кордонів Марокко.
Новий крок Британії можна розглядати як розширення трансатлантичного консенсусу щодо Північно-Західної Африки. У рамках візиту Девіда Леммі до Марокко Великобританія підписала низку меморандумів про економічне та військово-технічне співробітництво. «Ми підвищуємо рівень наших спільних амбіцій», – заявив на спільній пресконференції із марокканським міністром закордонних справ Нассером Буріто сам Девід Леммі. За його словами, Великобританія допомагатиме фінансувати інвестиційні проєкти в Західній Сахарі, а Марокко очікує британської підтримки у сфері кібербезпеки, оборони, наукових досліджень та відновлення інфраструктури. Зокрема, йдеться про участь британських компаній у державних закупівлях Марокко – від модернізації портів і доріг до проектів із захисту узбережжя від ерозії та розвитку відновлюваних джерел енергії в південних регіонах.
Залежно від результатів переговорів, нові угоди відкриють британським інвесторам доступ до широкого спектра державних тендерів у Марокко, що може стати особливо важливим напередодні Чемпіонату світу з футболу 2030 року, який Марокко виграло разом із Іспанією та Португалією. «Ми хочемо, щоб британські компанії використовували цей шанс та отримували вигідні контракти – це стосується й будівництва стадіонів, й оновлення аеропортів, й розвитку готельної інфраструктури», – пояснив Леммі, додаючи, що зростання економічних зв’язків поглибить політичну довіру між країнами, чиї монархічні будинки підтримують дружні стосунки вже понад вісім століть.
При цьому Остаточне політичне врегулювання Західної Сахари залишається викликом. Незважаючи на визнання «найбільш прийнятним» варіантом марокканську автономію за умови збереження суверенітету, міжнародна спільнота тепер більше зосереджується на економічному розвитку регіону. У столиці Західної Сахари, місті Ель-Аюн, яке фактично контролюється марокканською адміністрацією з 1975 року, вже тривають роботи з модернізації інфраструктури: портова зона адаптується до приймання малотоннажних суден, що перевозять готові товари до Європи; аеропорт реконструюють для можливості приймати широкофюзеляжні літаки спільних програм з Великою Британією та Францією; тривають проєкти з будівництва сонячних ферм та мікрогідроелектростанцій уздовж русел притоків Ум-ар-Рбії, аби зменшити залежність від імпортованої електроенергії. За словами місцевих чиновників, це допоможе створити тисячі робочих місць для молоді Західної Сахари та підвищить рівень зайнятості у найбідніших регіонах Марокко.
Водночас «Полісаріо» досі вимагає проведення референдуму, який мав би визначити остаточний статус Західної Сахари: або незалежність, або повну інтеграцію до Марокко. Міжнародні посередники, зокрема ООН, тривалий час намагалися організувати таку голосування, але досі безрезультатно. Конституційний суд Марокко визнає незалежні референдуми нелегітимними, а представники фронту «Полісаріо» перебувають у таборах біженців у Алжирі, де розгорнуті проєкти допомоги від ООН та ЄС, але з поганими соціально-економічними показниками. З появою Франції, США і тепер Великої Британії у таборі на боці Марокко позиція «Полісаріо» втрачає міжнародну підтримку, і критики застерігають, що це може призвести до ескалації напруги у випадку, якщо автономія не задовольнить всі очікування місцевих політичних активістів.
Проте Марокко, зі свого боку, просуває ідею, що справжнє рішення лежить у двох кроках: спочатку – економічна інтеграція регіону, інвестиції й створення робочих місць, а вже потім – поступовий перехід до більш широкої автономії в межах марокканської конституційної системи. Зокрема, передбачається створення автономного парламенту Західної Сахари, бюджети якого формуватимуться за узгодженням із Рабатом. У цій моделі місцеві еліти отримають можливість самостійно розпоряджатися прибутками від добування фосфатів, риболовлі та туризму, а марокканська влада надасть гарантії щодо збереження прав корінного населення — берберів та інших етнічних громад.
Таким чином, нова ініціатива Великобританії є частиною масштабної перебудови інтересів західних столиць щодо Північно-Західної Африки. Підтвердження Лондоном «найбільш реалістичності» марокканського плану підсилює шанси на дипломатичне узгодження, але одночасно висуває нові вимоги до збереження політичного діалогу з «Полісаріо» й продовження миротворчої місії ООН у Західній Сахарі (MINURSO). До кінця 2024 року ООН має представити оновлений рапорт із рекомендаціями щодо реформи мандата MINURSO, у якому частково відобразиться й підтримка трьох провідних держав – США, Франції та Великої Британії – марокканської автономії.
У заключній перспективі саме від ефективної реалізації спільних проєктів з розвитку інфраструктури залежатиме, чи вдасться стабілізувати регіон, створити необхідний соціальний фундамент і підштовхнути обидві сторони конфлікту до прийняття політичного компромісу. Окрім економічної підтримки, в планах передбачено розгортання спільних військово-технічних програм: Велика Британія готова допомогти Марокко у модернізації берегової охорони та кібезахисту пустельних кордонів, а також передбачено організацію спільних навчань із захисту від терористичної загрози, адже регіон Сахари, включно з північними районами Західної Сахари, стає притулком для радикальних угруповань.
Таким чином, Європа, США і тепер вже Велика Британія демонструють єдину позицію: підтримка автономії Західної Сахари під суверенітетом Марокко стає офіційним трендом Західного блоку. Наступного року, коли виповниться 50 років від початку конфлікту, історія може запам’ятати цей період як переломний момент, коли стратегічне партнерство трьох ключових західних держав змінило хід столітньої суперечки та спрямувало її в русло поступової мирної інтеграції. Їхнє єднання в цьому питанні може закласти основи для інших конфликтів у світі, де суперечки щодо статусу територій вичерпуються не лише військовим, а й економічним і політичним співробітництвом.
