Захоплення Ніколаса Мадуро спецпідрозділами США стало для Москви подвійним ударом і водночас спокусою. Формально Росія втрачає союзника в Латинській Америці. Неофіційно Кремль придивляється до шансів, які дає «дикий» реалполітик Трампа.
Операція США виглядає як демонстрація можливостей: швидко, адресно, з політичним меседжем «ми контролюємо ситуацію». Для Путіна це неприємне порівняння, бо війна в Україні тягнеться майже чотири роки, а результат не схожий на блискавичну перемогу.
Російські джерела прямо визнають: «Росія втратила союзника в Латинській Америці». Але далі звучить важливіше: якщо це доктрина Монро в дії, то Москва також наполягатиме на власних «сферах впливу» у пострадянському просторі, включно з Україною.
Це і є головний розрахунок Кремля: не виправдати поразку, а легалізувати логіку, де сильний визначає правила. Коли Вашингтон діє у «своєму дворі», Москва намагається підвести під це симетрію: мовляв, кожна велика держава має право на домінування поруч.
Ніколас Мадуро, поваленого лідера Венесуели, на вертолітному майданчику в центрі Мангеттена перед тим, як його в понеділок доставили до будівлі федерального суду в Нижньому Мангеттені — Вінсент Албан
У публічній риториці Росія просить звільнити Мадуро й закликає до діалогу, називаючи дії США «піратством» і «викраденням». Але цей протест звучить керовано. Кремль не хоче зірвати можливі торги з Трампом і водночас збирає політичні дивіденди з прецеденту.
Окремий мотив — енергетика. Венесуельська нафта і найбільші запаси нафти у світі можуть посилити «oil clout» США, якщо американські компанії отримають доступ до сектору. Для Росії це стратегічний ризик: додатковий важіль Вашингтона на глобальному ринку.
Водночас Москва бачить і позитив: якщо США «загрузнуть» у Венесуелі, увага та ресурси можуть частково відтягнутися від Європи. Для Путіна це комфортний сценарій: більше простору для тиску в регіонах, де Кремль прагне закріпити контроль.
Російські державні медіа малюють картину повернення до «закону сили» й проводять паралелі з історією Нор’єги. Ціль очевидна: переконати аудиторію, що міжнародне право — декорація, а справжня валюта політики — спецоперації, санкції та військова перевага.
Цю думку озвучують і прокремлівські коментатори: мовляв, Трамп показав, що «міжнародного права немає». Для України та Європи такий наратив токсичний, бо підточує ідею правил, які захищають слабших. Але для Кремля це ідеальний фон.
У Кремлі також уважно читають, як реагує Захід. Якщо більшість західних столиць не готові жорстко критикувати «зміна режиму» у Венесуелі, Москва трактуватиме це як мовчазну згоду на політику сфер. Саме тут народжується небезпечна асиметрія стандартів.
Президент Росії Володимир Путін вітає свого венесуельського колегу Ніколаса Мадуро під час зустрічі в Кремлі в Москві, Росія, 7 травня 2025 року — Олександр Земляниченко
Російські націоналісти відреагували різко: вони критикують втрату союзника і порівнюють темп США у Каракасі з повільним просуванням Росії в Україні. Для внутрішньої стабільності Путіна це болюче — удар по міфу про «наддержавну ефективність».
Фігури на кшталт Ігоря Гіркіна говорять прямолінійно: ще одна країна, яка сподівалася на Росію, допомоги не отримала. Логіка проста: війна в Україні виснажує ресурси, а проекція сили «в іншій півкулі» для Москви майже недосяжна.
До цього додається економічний шлейф. Роснефть уже вийшла з Венесуели, а активи були передані структурі, пов’язаній із державою. Тобто інструментів впливу через корпоративну присутність у Москви менше, ніж це було б у пікові роки партнерства.
Кремль намагається компенсувати це політичною інтерпретацією: «Wild West» як нова норма. Сенс у тому, що якщо США повертаються до «дикого імперіалізму», Росія прагнутиме відновити свою зону контролю в Центральній Азії, на Кавказі та в Україні.
Але тут ховається пастка. Доктрина Монро історично означала домінування США у Західній півкулі, а не обмін взаємним визнанням зон впливу. Вашингтон може діяти у своєму регіоні, не визнаючи права Москви робити те саме в Європі. І Кремль це розуміє.
Дим клубиться над Каракасом, Венесуела, після вибухів у суботу — Хосе Абреу
Тому російське очікування — не «взаємність», а торг. Москва дивиться, чи готовий Трамп частково «заморозити» конфлікти, перерозподілити пріоритети або знизити залученість США в українському напрямку, аби сконцентруватися на Америці.
З іншого боку, надмірна самовпевненість США може підвищити глобальну турбулентність. Якщо приклад Венесуели сприймуть як сигнал, що силові сценарії знову легітимні, це піднімає ставки для інших конфліктів і робить світ менш прогнозованим.
Для України тут є жорсткий висновок на майбутнє: у середовищі, де «сфери впливу» стають популярною мовою, гарантії безпеки мають бути не деклараціями, а механізмами. Інакше логіка сили перетворює будь-які домовленості на тимчасову паузу.
Для Росії ж Венесуела — тест на межі власної слабкості. Кремль може голосно говорити про міжнародне право, але реально його цікавить, чи вдасться витиснути з «реалполітик» Трампа визнання статус-кво або хоча б зменшення тиску.
Фінально це історія не лише про Мадуро. Це історія про те, як один яскравий силовий епізод перезапускає дискусію про міжнародне право, зміну режиму та кордони допустимого. І саме в цій дискусії Кремль шукає щілину для вигоди — навіть після втрати союзника.
