Перший етап виборів у М’янмі завершився на тлі громадянської війни та очевидної втоми суспільства. Спостерігаються ознаки низької явки, що робить стартове голосування радше тестом лояльності, ніж реальним змаганням програм і кандидатів.
Це перші вибори в М’янмі після перевороту 2021, коли військова хунта розігнала протести й жорстко придушила про-демократичний рух. Відтоді країна живе в режимі війни, економічної деградації та постійних загроз безпеці для виборців.
Влада називає вибори шляхом до «політичної стабільності», але сама конструкція процесу підриває довіру. Критика виборів криміналізована, а низка політичних сил фактично усунута. У таких умовах легітимність виборів стає ключовою проблемою для будь-якого результату.
Найболючіший символ кризи — доля Аун Сан Су Чжі. Нобелівська лауреатка та лідерка Національна ліга за демократію залишається в ув’язненні, а партію, яка перемогла у 2020 році, офіційно розпущено. Це радикально змінює політичний ландшафт.
Коли головні антихунтівські сили поза грою, виборчий процес перетворюється на керовану процедуру. Для багатьох м’янманців це виглядає як спроба надати цивільну оболонку військовому правлінню, не змінюючи суті — домінування силового апарату.
Формат «фазове голосування» підкреслює фрагментацію країни. Перший етап відбувся 28 грудня 2025 року, наступні заплановані на 11 та 25 січня 2026 року. Загалом вибори мають охопити 265 із 330 адміністративних одиниць, але контроль територій залишається неповним.
На практиці хунта не контролює значні райони, де активні етнічні збройні угруповання та повстанські сили. Це означає, що виборча мапа формуватиметься не стільки демографією, скільки безпековими «вікнами» та реальними можливостями провести бюлетень у конкретному місті чи селі.
Попередні сигнали з міст свідчать, що низька явка — не випадковість, а системний тренд. Мешканці повідомляють про менш людні дільниці, менше черг і загалом слабший інтерес. У країні, де люди живуть між обстрілами та дефіцитом доходів, політика втрачає сенс без вибору.
У Янгоні частина дільниць у районах, пов’язаних із військовими сім’ями, демонструвала рух, але загальна картина була нерівною. Деінде кабінки майже пустували, що контрастує з минулими кампаніями, коли вибори сприймалися як шанс на зміни та вихід із міжнародної ізоляції.
У Мандалаї жителі описували тишу й відсутність «енергії» 2020 року. У ситуації, коли політичні альтернативи вичищені, голосування стає для людей побутовою формальністю — або приводом залишитися вдома, аби не ризикувати на вулиці й не привертати увагу.
У зоні активних бойових дій, зокрема в Чин, картина ще жорсткіша. У Хаксі після закликів до бойкот виборів вулиці залишалися порожніми. Для місцевих реалії війни важливіші за процедуру, яка не обіцяє ані миру, ані захисту.
Ключовим фаворитом називають партію USDP — політичний проєкт, пов’язаний із військовими колами та керований відставними генералами. Її присутність була найпомітнішою в млявій агітації, а частка кандидатів — значно вища за конкурентів у розрідженому полі.
USDP має історичний шлейф: вона перемагала у 2010 році в умовах бойкоту опозиції та правила до 2015-го разом із військовими покровителями. Потім її знесла хвиля підтримки демократичних сил, але сьогодні, без НЛД, партія отримує майже ідеальні умови для реваншу.
Критики говорять прямо: конструкція виборів створена, щоб продовжити владу хунти. Навіть якщо формально з’явиться «цивільний» парламент, архітектура впливу залишиться військовою — через правила, силовиків, контроль медіа та відсутність реальної конкуренції.
Показовим жестом став публічний візит голови хунти до дільниці в Найп’їдо. Він голосував у цивільному, демонстрував «незмивні чорнила» на пальці та посміхався перед камерами. Це типова картинка легітимації, розрахована на внутрішню аудиторію.
Водночас сам факт показовості підкреслює нервовість влади. Коли процес справді конкурентний, легітимність формується цифрами і довірою. Тут же доводиться добудовувати її символами: охорона, телекамери, контрольований наратив про «кращий майбутній курс».
ООН і правозахисні структури займають жорстку позицію. Вони називають процес таким, що не може бути вільним і справедливим, якщо опоненти усунуті, а критику заборонено. Для міжнародних інституцій це не шлях із кризи, а її консервація під новою вивіскою.
Окремо звучить позиція спецдоповідач: такі вибори не є розв’язанням проблеми й мають бути відкинуті як механізм нормалізації репресій. Це означає, що з погляду зовнішнього світу «цивільний фасад» не гарантує міжнародне визнання майбутнього уряду.
Для режиму це критично. Навіть якщо хунта сформує кабінет через парламент, широкого дипломатичного прийняття може не бути. А без міжнародного визнання країна втрачає доступ до частини програм підтримки, інвестицій і можливостей для зняття санкційного тиску.
На тлі війни ризики для виборців не зникають. Виборча комісія може оголосити дільниці відкритими, але це не означає, що люди почуваються захищеними на маршруті до урни. Страх — невидимий фактор, який не завжди фіксується як прямий примус.
Паралельно живе й гуманітарна криза. Мільйони людей втратили домівки, а масштаби внутрішньо переміщені досягли рівня, що підточує будь-яку логіку «загальнонаціонального» голосування. Якщо людина живе в тимчасовому прихистку, вибори стають далекою реальністю.
Додатковий удар по довірі — відсутність мінімального порогу явки. Юридично результати можуть бути чинними навіть при дуже низькому відсотку участі. Політично ж це ризик: уряд, обраний меншістю, отримує слабкий мандат і ще менше шансів заспокоїти країну.
Контраст із минулими кампаніями помітний. У 2015 та 2020 роках явка, за публічними оцінками, наближалася до 70%. Тоді виборець відчував, що голос справді змінює курс. Нині ж відчуття «заздалегідь визначеного» результату демотивує.
Фазовий формат лише підсилює сумніви: країна отримує розтягнуту в часі процедуру в умовах бойових дій. Це збільшує простір для інцидентів, локальних зривів і маніпуляцій. А дата оголошення фінального підсумку не визначена, що додає невизначеності.
Для хунти головне завдання — не стільки перемога, скільки побудова каналу передачі влади «через урну», який можна показувати як нормалізацію. Проте нормалізація без інклюзії та безпеки виглядає крихкою, особливо коли конфлікт триває й фронти рухаються.
Зовнішньополітичний ефект також обмежений. Якщо ключові гравці продовжать вважати процес нелегітимним, країна залишиться в підвішеному статусі. А це означає менше інструментів для відновлення економіки й більше залежності від вузького кола партнерів.
Ще одна проблема — «цивільний уряд» може стати ширмою, яка не має автономії від військових. У такому разі переговори про мир ускладнюються: повстанські сили не бачать сенсу домовлятися з інституцією, яка не контролює силові рішення та не гарантує виконання.
Влада обіцяє «краще майбутнє», але ключовий індикатор — готовність припинити насильство і відкрити політичне поле. Якщо цього не буде, вибори стануть лише процедурою закріплення статус-кво. А статус-кво в М’янмі — це війна, репресії та розкол.
Суспільство втомлене й обережне. В багатьох містах люди не повідомляли про явний примус голосувати, але відсутність примусу не дорівнює наявності довіри. Вибір «не йти» може бути так само політичним, як і голосування, особливо під бойкотними закликами.
Для найближчих тижнів важливо, як пройдуть етапи 11 і 25 січня. Якщо явка залишиться низькою, режим отримає формальний результат із слабкою суспільною опорою. Якщо ж у частині районів явку «намалюють», зросте токсичність і шанс на нову хвилю спротиву.
Підсумок може сформувати парламент, який обере президента за процедурою, але питання довіри не вирішиться. Це створює ризик затяжної кризи з «цивільною» оболонкою, де конфлікт триває, а держава дедалі більше фрагментується на зони впливу.
Для бізнесу і побутової економіки така невизначеність означає продовження стагнації. Інвестор не заходить у країну, де немає прогнозованого права, а громадянин не планує майбутнє, коли завтра може змінитися контроль над дорогами, містами і навіть електрикою.
Для регіону Південно-Східної Азії це також фактор нестабільності: потоки біженців, криміналізація кордонів, ризики для торгівлі та безпеки. Вибори, які не знімають причин конфлікту, не зменшують ці ризики, а іноді лише маскують їх.
Головний прогноз на 2026 рік — зростання «паперової легітимності» без реальної примирювальної бази. Якщо військова хунта отримує парламентську конструкцію, але не запускає політичний діалог, країна залишається в пастці: формальні інститути без суспільного договору.
У цьому сенсі слабка явка — не статистика, а симптом. Вона сигналізує, що виборці не вірять у ефективність бюлетеня, або не вважають його безпечним, або не бачать реальної альтернативи. Три причини можуть діяти одночасно, посилюючи одна одну.
Питання «що далі» залежить від того, чи зможе нова конфігурація хоча б стабілізувати базові функції держави: безпеку, гуманітарні коридори, економічні ланцюги. Якщо ні, вибори стануть лише черговим актом у сценарії тривалого конфлікту.
Важливо й те, що країна входить у 2026 рік без чіткої дати фінальних результатів. Це відкриває простір для затягування та маневрування, коли політичні рішення приймають не виборці, а силові структури й внутрішні угруповання навколо влади.
Отже, вибори в М’янмі стартували як процес «після перевороту», але без умов для відновлення довіри. Низька явка, бойкот виборів у регіонах і домінування партія USDP роблять імовірним результат, який закріпить режим, не завершивши війну.
