Падіння режиму Башара Асада й стрімкий злет Ахмеда аль-Шари стали кульмінацією довгого шляху від джихадизму до кабінетів влади. Лідер, відомий як Абу Мухаммад аль-Джолані, змінив форму й лексику, але зберіг головне: холодну прагматику й талант виживання.
У грудні його сили увійшли до Дамаска, обваливши стару вертикаль. Аль-Шара скинув камуфляж, прийняв костюми і реальне ім’я. Нині він готується до історичного спічу на Генасамблеї ООН — першого для сирійського президента за 58 років, ставлячи Захід перед дилемою.
Біографія аль-Шари — мозаїка ідентичностей. Народжений у Дамаску в середньому класі, він у 20 років зник, аби приєднатися до повстанців в Іраку. Там набув досвіду підпілля, легенди й тюремної школи, що згодом стала фундаментом його багатоликості.
Повернувшись до Сирії, він створив «Нусру» — аль-Каїду сирійського зразка. Тактика смертників, зачистки суперників і жорсткий контроль Ідлібу зробили його ім’я синонімом дисципліни й страху. Водночас він вивчав настрої громад і чужі помилки.
Після розриву з «Ісламською державою» він позиціонувався як локаліст: війна — в межах Сирії, не глобальний джихад. Це відкрило канали до Туреччини, які наполягали на «деекстремізації» та керованості Ідлібу, аби зменшити потік біженців.
Ребрендинг у «Хайят Тахрір аш-Шам» став точкою відліку політичної еволюції. Припинилися гучні теракти, з’явилися цивільні структури, контакти з посередниками, жести до меншин. Але тягар минулого не зник — він лише став тихішим.
Показовою була реституція майна християн у селах Ідлібу й публічні вибачення єпископу. Це підсилило сигнал Заходу й сусідам: нова влада — не хаос, а порядок. Водночас правозахисники фіксували репресії, затримання критиків і релігійний тиск.
Аль-Шара будує вертикаль на лояльності, не ідеології. В його оточенні співіснують прагматики, полярики з Ідлібу та силовики, загартовані війною. Баланс утримується персональним контролем і дозованою інклюзією старих польових командирів.
Ключовий ресурс — безпека. Його служби приборкують радикальні відлами, паралельно ділячись фрагментами розвідданих із зовнішніми партнерами щодо ІД та осередків аль-Каїди. Це монетизується як «корисність» на міжнародній арені.
Пошкоджена церква в християнському селі в провінції Ідліб у 2013 році — Хуссейн Малла/Associated Press
Успіх бліц-кампанії на Дамаск пояснюють довгою підготовкою: інфільтрація, розшарування противника, логістика міських вузлів. Вирішальним став контроль над дорогами постачання й нейтралізація ключових частин старої армії без фронтальних битв.
Далі — складніше: керувати країною, де зруйновані інституції, а суспільство — строкате. Чи стане «перехідний уряд» інклюзивним? Поки що влада концентрується в руках президента й вузького кола, що тримає силовий і фінансовий нерви.
Сектарне насильство — тест на легітимність. Звіти ООН і НУО фіксують участь безпекових підрозділів у каральних акціях. Для аль-Шари це подвійний удар: міжнародні підозри й ризик нових повстань у регіонах, де меншини не довіряють центру.
Геополітично Сирія знову вузол. Туреччина чекає стабілізації кордону й повернення торгівлі. Ізраїль відстежує сигнали про прагматичну «тишу». США знімають частину санкцій, але тримають дистанцію — минуле лідера занадто гучне.
Виступ у Нью-Йорку — не про риторику, а про контракти довіри. Аль-Шарі потрібні доступ до фінансів, зняття обмежень на відновлення інфраструктури й політичне визнання. В обмін він пропонує безпеку кордонів і контроль джихадистських осередків.
Економічний порядок денний — енергетика, зерно-логістика, будівництво. Після 13 років руйнувань країні потрібні мільярди. Без міжнародних механізмів прозорості кошти підуть через «сірі» схеми, посилюючи старі патронатні мережі.
Антикорупційна рамка стане лакмусом. Якщо Дамаск впровадить аудит, відкриті тендери й незалежний нагляд, шанси на довіру зростуть. Якщо ж переможе «ручне» управління, інвестори оберуть короткі угоди й завищену премію за ризик.
Внутрішній суспільний договір вимагатиме амністій, локальних рад і гарантій для курдів, друзів, християн, алавітів. Без цього будь-яка «реінтеграція» залишиться декорацією, а периферія — джерелом постійного тління і рекрутингу реваншистів.
Безпековий апарат треба реформувати: чіткі мандати, цивільний контроль, розмежування армії й поліції. Інакше силові структури стануть державою в державі, підриваючи і правосуддя, і інвестиційний клімат, і переговорні позиції.
Зовнішні гравці прагматичні. Туреччина очікує керованості півночі; арабські монархії — зниження іранського впливу; ЄС — контроль міграції. Аль-Шара торгує кожним пунктом, підкреслюючи, що може «доставити результат», якого не дав старий режим.
Чи зник ідеолог? Ні — він став інструменталістом. Релігійна риторика поступилася державній доцільності. Та якщо центр втратить дисципліну, радикальна фракція швидко нагадає про себе. Тож уся конструкція тримається на персональній атестації лояльності.
Фотографія зустрічі президента Трампа та Ахмеда аль-Шари в Ер-Ріяді, Саудівська Аравія, надана Королівським палацом Саудівської Аравії у травні — Бандар аль-Джалуд/Королівський палац Саудівської Аравії
Вікно можливостей коротке. Потрібні ранні перемоги, що відчують громадяни: електрика, вода, відкриті школи, безпечні дороги. Соціальний дивіденд швидше цементує режим, ніж гучні дипломатичні заяви чи палацові призначення.
Комунікація — ще одна опора. Публічні інтерв’ю, зустрічі з громадами, пояснення складних рішень зменшують простір для чуток і конспірології. Аль-Шара вже випробовує цю тактику, поєднуючи жорсткі меседжі з символічними жестами примирення.
Для ООН питання просте: працювати з фактичним лідером чи триматися догми. Гуманітарний і відновний треки потребують каналів, інакше вакуум заповнять тіньові структури. Водночас верифікація прав людини має бути невід’ємною умовою співпраці.
Сирійська опозиція, що залишилася поза владою, мусить адаптуватись: від гасел до професійної політики — місцеві програми, антикорупційні платформи, правозахисні офіси. Інакше вона ризикує перетворитися на хронічний емігрантський хор.
Якщо підсумувати, аль-Шара пропонує угоду: безпека й керованість в обмін на визнання та ресурси. Світ може скористатися шансом, але тільки під гарантії: запобіжники проти репресій, інклюзивне управління й контроль цільового використання коштів.
Успіх чи провал цієї моделі вплине на ширшу рівновагу Близького Сходу. Сирія — транзит енергії, зерна, торгівлі, міграції. Від її стабілізації залежать маршрути й ціни, а від її руйнації — нові хвилі біженців і радикалізації на периферії.
Зрештою, головне питання — не ким був аль-Шара, а ким він стане як державник. Якщо прагматика переважить реваншизм, Сирія отримає шанс на повільне одужання. Якщо ні — країна увійде в нову спіраль насильства з іншим гербом на фасаді.
Саме тому виступ у Нью-Йорку — це не аплодисменти, а дорожня карта. Вона має відповідати трьом критеріям: безпека без терору, інклюзія без фікцій, відновлення без корупції. Усе інше — зміна вивіски на старому будинку.
