У прифронтовому селі війна починається не з офіційного зведення, а з простої побутової порожнечі: аптека зачинена, амбулаторія не працює, автобус не ходить, а до найближчого лікаря — небезпечна дорога. Для літніх людей це вже не незручність, а форма повільної втрати права на життя.
Саме тому криза охорони здоров’я в сільській Україні є глибшою, ніж статистика влучань по лікарнях. Вона б’є по “останній милі” системи: по доставці таблеток, по огляду хронічного пацієнта, по можливості вчасно виміряти тиск, зробити перев’язку чи виписати рецепт.
У прифронтових селах первинна медична допомога дедалі частіше існує не як стабільна послуга, а як епізод. Один приїзд мобільної команди на місяць рятує людей тут і зараз, але не замінює сімейного лікаря, постійного доступу до ліків і безпечної логістики для пацієнтів зі складними діагнозами.
За попереднім аналізом Дейком, ключова проблема вже не зводиться до окремих руйнувань. Війна розриває саму тканину сільської медицини: медична інфраструктура втрачає кадри, маршрути, тепло, транспорт і час, а саме час у випадку інсульту, онкології чи серцевого кризу часто дорожчий за будь-яке обладнання.
Станом на серпень 2025 року, за даними МОЗ, на які посилається International Rescue Committee, в Україні було пошкоджено або зруйновано 2419 медичних об’єктів, із них 311 — повністю. Уже 23 лютого 2026 року ВООЗ повідомила: лише у 2025-му атаки на охорону здоров’я зросли майже на 20%, а від лютого 2022-го задокументовано щонайменше 2881 атаку.
Транспортний засіб IRC їде сільською дорогою до мобільної медичної клініки — Фінбарр О'Райлі
Ці цифри важливі не лише як свідчення руйнування, а як пояснення, чому базова медична допомога у прифронтових селах стала крихкою. За оцінкою ВООЗ, у грудні 2025 року 59% людей у фронтових районах називали свій стан здоров’я поганим або дуже поганим, тоді як у нефронтових районах так відповідали 47%.
Ще тривожніша картина — у структурі хвороб. ВООЗ прямо вказує на стрибок серцево-судинних ризиків: кожен четвертий українець має небезпечно високий артеріальний тиск, а 8 із 10 людей повідомляють, що не можуть отримати потрібні їм ліки. Для села, де домінують літні пацієнти й хронічні хвороби, це вже системна загроза.
Проблема загострюється кадровою географією. Близько 30% населення України живе у сільській місцевості, але там працюють лише 17% лікарів первинки і 7% усіх медсестер. ВООЗ також фіксує старіння самої первинної ланки: понад половина лікарів ПМД старші за 50 років, а майже третина — за 60.
Тобто сільська медицина стикається з подвійним пресом. З одного боку, у селах більше пацієнтів, яким потрібен регулярний нагляд: артеріальна гіпертензія, діабет, захворювання серця, легеневі ускладнення, онкологія. З іншого — саме там найменше лікарів, найскладніша логістика і найвищий ризик професійного вигорання.
На папері система виглядає стійкішою, ніж на місці. Національне опитування ВООЗ за квітень 2025 року показало, що 93% домогосподарств знають, де розташований їхній заклад первинної допомоги, а більшість зберігає декларацію із сімейним лікарем. Але знати адресу не означає мати фізичний доступ до лікаря під обстрілами, без транспорту й за умов перевантаження персоналу.
Люди, евакуйовані з прифронтового села, прибувають до північно-східного міста Харків — Фінбарр О'Райлі
Зимовий фактор лише підсилює кризу. У своєму оцінюванні ризиків ВООЗ ще восени 2024 року попереджала, що атаки на цивільну інфраструктуру, переміщення фронту, перебої з енергією і порушення доступу до послуг збільшують ризики холодозалежної захворюваності та смертності. Для віддалених громад це означає: застуда швидше переходить у пневмонію, а хронічні стани — у гострі.
Саме тому мобільні медичні бригади стали для багатьох прифронтових сіл фактично новою первинкою. IRC описує свою роботу в Україні як доставку життєво необхідної медичної і психологічної допомоги у фронтові та віддалені громади, де людям часто “більше нікуди звернутися”. Водночас ВООЗ паралельно підтримує модульні клініки й інші тимчасові рішення для найбільш уражених районів.
Але мобільні медичні бригади — це міст, а не берег. Вони закривають розрив, та не можуть повністю замінити амбулаторію, аптеку, лабораторію, направлення до вузького спеціаліста чи стабільний маршрут евакуації. Якщо в селі немає аптеки, то навіть найкраща гуманітарна допомога працює у режимі тимчасового порятунку, а не сталої послуги.
Це розуміє і держава, і міжнародні партнери. ВООЗ повідомляє, що для провайдерів первинки у сільських і постраждалих від війни районах було переглянуто фінансування, а додаткові виплати вже поліпшують доступ до допомоги для понад 5 мільйонів українців. Принцип правильний: первинка має отримувати гроші не “в середньому”, а з урахуванням реальної вартості роботи на фронтовій периферії.
В Іванівці, селі, де мешкає пані Андріївна, немає ні клініки, ні аптеки, тому вона покладається на щомісячні візити представників IRC, благодійної організації, яка надає безкоштовні консультації та ліки — Фінбарр О'Райлі
Ще один важливий висновок: сільська медицина дорожча, ніж здається з Києва. За оцінкою ВООЗ, витрати провайдерів первинки у селах приблизно на 20% вищі, ніж у містах, через транспорт, персонал, обладнання й утримання приміщень. Коли ж держава фінансує їх за “мирною” логікою, вона фактично програмує нову нерівність у доступі до лікування.
Частину фінансових бар’єрів пом’якшує програма “Доступні ліки”. ВООЗ у дослідженні воєнно уражених територій підкреслює, що разом із Програмою медичних гарантій вона зменшує вартісні бар’єри, особливо для ВПО. Але у фронтовому селі проблема часто не тільки в ціні: якщо немає працюючої аптеки або безпечної дороги, рецепт не конвертується у лікування.
Не менш гострою стала й психологічна складова. За квітневим опитуванням ВООЗ, понад 70% дорослих українців протягом року мали симптоми тривоги, депресії або сильного стресу, але професійну допомогу шукала лише п’ята частина. Саме тому від 2025 року всі провайдери первинки мають надавати послуги з ментального здоров’я — і це, без перебільшення, одна з найнеобхідніших змін для прифронтових сіл.
У громадах біля фронту люди чекають не тільки відновлення лікарень. ВООЗ у звіті про погляди мешканців воєнно уражених територій прямо вказує: центральний виклик для відновлення — не лише будівлі, а нестача персоналу. Лікарі й медсестри виїжджають через безпеку, травму, брак житла і професійну ізоляцію; натомість у селах лишаються старші та найуразливіші пацієнти.
Медсестра медичного підрозділу IRC організовує постачання ліків для візиту громадського здоров'я в Нижньому Бурлуку — Фінбарр О'Райлі
Звідси і стратегічний висновок. Відновлення лікарень без житла для медиків, транспорту, телемедицини, наставництва і доплат за роботу в ризикових зонах дасть лише красиві стіни. Саме тому IRC у своєму дослідженні радить робити ставку на конкурентну оплату, підтримку житлом, транспортну компенсацію, менторські мережі та телемедицину як обов’язковий елемент, а не бонус.
Ціна відкладення рішень уже порахована. RDNA4 Світового банку, уряду України, ЄС та ООН оцінила потреби сектору охорони здоров’я у відновленні та реконструкції на 10 років у 19,4 мільярда доларів, а лише потреба сектору на 2025 рік визначена у 860 мільйонів із фінансовим розривом у 543 мільйони. Це означає: без швидких інвестицій у первинку та село вартість кризи лише зростатиме.
Для Харківщини, Донеччини, Запоріжжя чи Херсонщини питання вже давно не звучить як “як відбудувати лікарню після війни”. Воно звучить інакше: як зробити так, щоб людина з тиском, онкологією чи серцевою недостатністю дожила до цього “після”. Тут охорона здоров’я перетинається з безпекою, енергетикою, дорогами і демографією.
У підсумку сільська медицина в Україні сьогодні — це тест на здатність держави тримати не лише фронт, а й тил життя. Людям у віддалених селах не потрібні складні формули. Їм потрібні сімейний лікар, доступ до ліків, тепле приміщення, зв’язок, евакуаційний маршрут і день без дронів над дорогою. Саме з цього і починається справжнє право на лікування.
