У київській кав’ярні двоє військових попросили сфотографувати їх із Михайлом Федоровим. Вони усміхалися й показували великий палець людині, яка ще недавно керувала Міністерством оборони, а тепер опинилася в центрі найгострішої внутрішньої кризи української влади за останні роки.
Цей жест був промовистішим за політичні заяви. Для частини армії Федоров став не просто колишнім урядовцем, а символом обіцянки: замінити солдата там, де його можуть замінити дрон, наземний робот, сенсор або автоматична турель. Його звільнення перетворило технічну дискусію на суспільний конфлікт.
Українська суперечка точиться не лише довкола персоналій. Вона стосується того, якою буде армія після чотирьох років повномасштабної війни: масовою ієрархічною структурою, що покладається на людей, артилерію і бронетехніку, чи гнучкою технологічною системою, здатною знищувати противника без постійної присутності піхоти на передньому краї.
За попереднім аналізом «Дейком», відставка Федорова стала політично вибуховою саме тому, що суспільство побачило в ній спробу повернути назад реформу, яку на фронті вже сприйняли як питання виживання. У липні 72% опитаних українців заявили, що не підтримують його звільнення, тоді як схвалили рішення лише 5%.
Федоров наполягає: політична турбулентність може сповільнити технологічну перебудову, але вже не здатна її скасувати. Виробники, бойові підрозділи, програмісти, інженери та оператори створили систему, яка не залежить від одного міністра. Вона виникла не як урядова концепція, а як відповідь на дефіцит людей, боєприпасів і часу.
Його формула проста: всюди, де це можливо, воювати повинні машини. Спочатку йдеться про дистанційно керовані безпілотники, роботизовані платформи та автоматизовані вогневі точки. Наступний етап — автономні системи, здатні знаходити, класифікувати й уражати цілі без постійного радіозв’язку з оператором.
Ця логіка виросла з нової геометрії фронту. Лінія зіткнення дедалі менше нагадує дві смуги траншей, між якими рухаються штурмові групи. Вона перетворилася на широку зону постійного спостереження, де будь-який автомобіль, гармата або група піхоти можуть бути виявлені й атаковані протягом кількох хвилин.
Федоров стверджує, що безпілотні системи вже спричиняють близько 95% російських втрат на окремих ділянках фронту. Точний масштаб залежить від методики підрахунку, однак домінування дронів більше не викликає сумнівів: дешеві апарати поступово перебрали функції артилерії, розвідки, мінування, доставки та ближньої протиповітряної оборони.
Це змінює економіку війни. Танк або артилерійська система можуть коштувати мільйони доларів, тоді як засіб їхнього ураження — у сотні разів менше. Перевага переходить не до того, хто має найдорожчу платформу, а до того, хто швидше навчається, масштабніше виробляє і коротше проходить шлях від бойового досвіду до оновленої моделі.
Саме тут виник конфлікт Федорова зі старою системою. Переорієнтація закупівель на безпілотники, програмне забезпечення, засоби радіоелектронної боротьби та роботизовані комплекси неминуче позбавляла грошей традиційних постачальників. За час його роботи частка технологічного озброєння у закупівельному бюджеті, за словами ексміністра, зросла з 60% до 90%.
Найболючішим став не сам перерозподіл коштів, а зміна механізму доступу до них. Цифровий майданчик, через який підрозділи могли самостійно обирати необхідні засоби, скорочував дистанцію між виробником і військовим. Одночасно він послаблював роль чиновників, посередників та лобістів, які роками визначали структуру оборонних контрактів.
Федоров говорить про прихований опір усередині системи й стверджує, що перевіряв працівників міністерства на поліграфі, намагаючись виявити неформальні зв’язки з постачальниками. Такий стиль управління зробив його популярним серед прихильників радикальних змін, але створив коло впливових противників у бюрократії, оборонній промисловості та військовому командуванні.
Його опоненти мають власні аргументи. Дрони не утримують територію, не евакуюють поранених із кожної позиції та не замінюють піхоту в усіх бойових сценаріях. Автономна система може втратити орієнтацію, помилитися в розпізнаванні цілі або стати жертвою радіоелектронного придушення. Алгоритм не звільняє армію від необхідності командувати людьми.
Частина досвідчених офіцерів вважає концепцію повної роботизації надто прямолінійною. Для них війна залишається передусім боротьбою організацій: із дисципліною, логістикою, резервами та здатністю витримувати втрати. Технологія може посилити підрозділ, але не компенсує слабкого планування або провалу командування.
Проблема, однак, полягає в тому, що традиційна модель також не дає безпечної відповіді. Вона часто передбачає витрачання найдорожчого й найдефіцитнішого ресурсу України — людей. Країна з меншою демографічною базою не може нескінченно обмінювати особовий склад на територію, навіть коли йдеться про тактично необхідні операції.
Саме тому технологічна стратегія отримала підтримку військових. У ній вони бачать не футуристичний експеримент, а можливість рідше заходити в зону ураження. Відмова від зайвого ризику стала політичною вимогою: держава повинна не лише мобілізувати громадян, а й доводити, що зробила все можливе для збереження їхнього життя.
Після звільнення Федорова протести вийшли за межі кадрового питання. Демонстранти вимагали не просто повернення міністра, а продовження військової реформи та усунення командирів, яких вважали уособленням застарілих методів. Тиск завершився зміною вищого військового керівництва, але не ліквідував головної суперечності.
Для президента Володимира Зеленського ситуація створила небезпечну політичну асиметрію. Звільнивши популярного міністра, він не послабив Федорова, а звільнив його від відповідальності за щоденну роботу уряду. Водночас колишній посадовець зберіг репутацію реформатора, підтримку частини армії та можливість дистанціюватися від непопулярних рішень влади.
Федоров заперечує намір переходити в опозицію під час війни. Він не приєднується до вуличних акцій і не закликає до конфронтації з президентом. Проте його умова повернення — лише на посаду міністра оборони — фактично відкидає спробу інтегрувати його в уряд на менш впливовій ролі.
Ця позиція дозволяє йому зберігати баланс. Він не руйнує воєнну єдність, але й не бере участі в системі, яка відмовилася від його керівництва. Політичний капітал Федорова зростає незалежно від того, чи планує він ним скористатися: суспільна підтримка вже створила окремий центр тяжіння поза президентською вертикаллю.
Проте майбутнє його програми вирішуватиметься не на протестних площах. Головним стане питання, чи збережуть нове керівництво Міністерства оборони та Генерального штабу децентралізовані закупівлі, швидке тестування розробок, прямий зв’язок із бойовими підрозділами й пріоритет масового виробництва дешевих систем.
Українська оборонна промисловість уже вийшла за межі експериментальної екосистеми. Сотні компаній працюють над ударними дронами, перехоплювачами, наземними роботами, системами машинного зору та автономної навігації. Спільні проєкти з європейськими партнерами передбачають випуск тисяч безпілотних наземних платформ.
Найскладніша межа проходить між дистанційною та автономною війною. Коли оператор керує дроном, відповідальність за рішення залишається людською. Коли система самостійно обирає ціль і момент атаки, виникає фундаментальне питання: хто відповідає за помилку — командир, програміст, виробник чи алгоритм?
Для України ця дискусія не є академічною. Автономні ударні дрони вже проходять бойові випробування, зокрема в умовах, де радіозв’язок неможливий або небезпечний. Їхнє масове застосування могло б зменшити залежність від операторів, але водночас відкрило б нову епоху військових, юридичних і моральних ризиків.
Федоров переконаний, що технологічна перевага важливіша за спробу зберегти правила попередньої війни. Його аргумент жорсткий: противник не відмовиться від автономної зброї через етичні сумніви України. Отже, відставання означатиме не моральну чистоту, а додаткові втрати серед тих, кого армія не змогла вчасно замінити машинами.
Це не скасовує необхідності контролю. Навпаки, чим більше повноважень отримують алгоритми, тим точнішими мають бути процедури перевірки, обмеження цілей і фіксації рішень. Роботизація фронту без інституційної відповідальності може перетворити технологічну перевагу на джерело некерованого насильства.
Українська модель формується між двома крайнощами. Перша — романтизація машин як безпомилкового порятунку від людських втрат. Друга — захист звичних методів лише тому, що ними користувалися десятиліттями. Практичне рішення полягатиме не в повній заміні людини, а в систематичному витісненні її з найнебезпечніших ділянок.
Федоров може більше не керувати міністерством, проте політична криза підтвердила силу його головної ідеї. Українці сперечаються не про те, чи потрібні армії дрони й роботи. Суперечка точиться про швидкість, масштаб і межі їхнього застосування — тобто про параметри процесу, який уже став незворотним.
Звільнення міністра здатне змінити розподіл бюджетів, уповільнити окремі програми або повернути вплив старим постачальникам. Воно не може повернути поле бою до часу, коли танк, гармата й піхотний штурм були безумовним центром військової сили. Цю епоху завершила не урядова реформа, а сама війна.
Тому головна спадщина Федорова не залежить від його наступної посади. Вона полягає в зміні суспільного критерію ефективності армії. Від командування тепер очікують не лише результату, а й доказу, що кожне завдання виконували з мінімально можливою людською ціною.
Політична буря довкола колишнього міністра ще може посилитися. Але програма роботизації переживе її, тому що спирається на жорсткіші обставини, ніж будь-яка кадрова інтрига: демографічну нерівність, технологічну гонку та необхідність берегти солдатів. В українській війні машина вже перестала бути допоміжним інструментом. Вона стає способом залишити людину живою.
