У лютому 2024 року на Київщину доставили білий мішок із тілом журналістки Вікторії Рощиної. На пакунку був друкований код і абревіатура «СПАС» — «значні пошкодження коронарних артерій». Українські судмедексперти з’ясували, що голова дівчини була поголена, шия — з синцями, на ногах помітні опіки, а деякі органи, включно з мозком, вибриті. ДНК-тест ідентифікував загиблу як 27-річну Вікторію Рощину, котра пропала безвісти після затримання в окупованому Енергодарі в серпні 2023-го.
Рощина працювала на Hromadske й «Українську правду», де стала першою журналісткою, що документувала «примарні» в’язниці Росії — мережу СІЗО, фільтраційних таборів і каральних гаражів. Вона фіксувала факти тортур, викрадення цивільних і примусового зникнення. У середині 2023 року Вікторія почала готувати масштабне розслідування викриттів ФСБ та «Вагнера» в Запорізькій області, після чого вирушила в нову поїздку до окупованих територій.
Перетнувши кордон, Рощина потрапила в «фільтраційний» центр у Мелітополі, де, за свідченнями колишніх полонених, застосовували побиття, електрошок і брутальні допити. Її катували в «гаражах» під мостом, а потім доправили до СІЗО-2 у Таганрозі, одному з найжорстокіших в’язничних комплексів на півдні Росії. За словами дев’яти колишніх в’язнів, у цьому колишньому дитячому ізоляторі діяли спеціалізовані камери катувань, щоденні знущання й переведення до «лікарні» з реальними ознаками переломів і виснаження.
Батько Вікторії, Володимир Рощин, до останнього не вірив у повідомлення про її смерть. Російська влада двічі надсилала йому формальні відповіді, стверджуючи, що його донька «не перебувала в СІЗО-2» та «немає записів про арешт Рощиної». Лише після отримання тіла з батьком зв’язався один із адвокатів і підтвердив, що виявлено ДНК загиблої. Прокуратура Києва кваліфікує справу як воєнний злочин і продовжує розслідування за фактами тортурувань і вбивства журналістки.
За кілька днів до свого затримання Рощина повідомляла про виявлення адрес у Мелітополі, де «фільтрують» громадян, та про залучення ФСБ до викрадень підлітків у Бердянську. Попереду мала бути нова серія матеріалів із детальними прізвищами офіцерів, відповідальних за катування. Саме підготовка цього розслідування, за словами українських і європейських розвідників, зробила її мішенню.
У відповідь група із 45 журналістів із Forbidden Stories, The Washington Post та інших видань створила «Проєкт Вікторія». Вони відтворили карту з 29 ув’язненими об’єктами — від Кам’янки на Донеччині до Комі та Архангельська — й деталізували свідчення про приниження, зґвалтування, знущання електротоком та мордування водою. Усі ці факти потрапили в доповідь ООН, за якою спеціальний доповідач Аліс Едвардс назвала це «частиною воєнної політики Кремля».
Рання журналістська кар’єра Рощиної починалася з судових репортажів, але після лютого 2022 року вона вирушила у самісіньке пекло — окуповані міста Маріуполь, Енергодар, Бердянськ. У березні 2022-го її авто потрапило під обстріл біля АЕС «Запорізька». Вікторія годинами переховувалася в покинутій будівлі, але вже за тиждень опублікувала матеріал про опір містян російській окупації.
Попри попередження редакції, вона поверталася до зони бойових дій. «Я мушу їхати, бо я єдина, хто туди їздить», — пояснювала Рощина. Її колеги відзначали, що вона робила це не заради хизування, а з відчуття обов’язку до правди. Смерть Рощиної стала символом небезпечного фронту, де журналісти гинуть, намагаючись проговорити жахи війни.
Після її зникнення висвітлення тюремної мережі Росії майже припинилося. «Вона була мостом між Україною та окупованими територіями», — констатує її партнер по Hromadske Наталія Гуменюк. Без Рощиної лише поодинокі волонтери намагаються збирати дані про нові факти зникнень і катувань.
Показовим лишається випадок Таганрога: колишні полонені описують камери, де били кийками, зґвалтування через примус до оголеного стану, підвішування на барахках і електрошок у «електричних кріслах» із напругою 380 вольт. Кілька в’язнів покінчили із собою, не витримавши знущань. Саме ця системна жорстокість стала підґрунтям для розслідування загибелі Рощиної як військового злочину.
Загибель Вікторії Рощиної — не поодинокий випадок, а вияв організованої системи насильства проти українських громадян. Відповідальність за це лежить на Кремлі й співучасниках у ФСБ та Росфілянців. Українська сторона вже заявила про ініціацію міжнародного кримінального переслідування винних та створення спеціального трибуналу для справ воєнних злочинів.
Смерть Рощиної стала лакмусовим папірцем жорстокості режиму, який замість приховування злочинів обирає нові акти насильства. Її прізвище назавжди закарбувалося в анналах журналістики як символ незламності та готовності платити найвищу ціну за право знати. Її матеріали, доповнені колективним «Проєктом Вікторія», продовжують викривати правду про сучасні концтабори, нагадуючи світові, що за мовчання доводиться розплачуватися смертю.
