Європа входить у тиждень, який може визначити не лише темп мирні переговори щодо України, а й вагу континенту в архітектурі безпеки на роки вперед. Вашингтон пришвидшує дипломатію, а ЄС намагається довести: він здатен не підтакувати, а формувати порядок денний.
Ключова ставка — репараційна позика: використати заморожені активи Росії в Європі як забезпечення для великого кредитного пакета. Логіка проста: якщо ЄС дає гроші, він отримує місце за столом і впливає на параметри миру, а не реагує постфактум.
Саміт Європейська рада має відбутися в четвер, 18 грудня 2025 року. Лідери спробують погодити механізм, що дозволить видати Україні до €90 млрд на два роки у форматі безвідсоткові кредити, під заставу російських державних резервів, заблокованих у Європі.
Йдеться приблизно про €210 млрд російських суверенних коштів, заморожених у ЄС, з яких найбільший “шмат” зберігається в Бельгії. Для Києва це може закрити значну частину потреб на утримання держави й оборони, а для Європи — тест на політичну дорослість.
Публічно план підтримують ключові інституції Європейський Союз, а президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн називає рішення “вирішальним”. Аргумент прагматичний: бюджети держав ЄС перевантажені, а використання російських активів дає ресурс без прямого удару по національних фінансах.
Але на практиці все впирається у Бельгія та ризики для фінансової системи. Основний депозитарій — Euroclear у Брюсселі — тримає близько €185 млрд іммобілізованих російських держактивів. Брюссель боїться, що юридичний і репутаційний удар прилетить насамперед по ньому.
Скептики попереджають: прецедент використання суверенних резервів може насторожити інвесторів, які зберігають активи в Європі. У тій же площині — страх відплати з боку Росії, від позовів до точкових ударів по західних активах та компаніях у “сірій зоні” юрисдикцій.
Сумніви не лише в Бельгії: критичні сигнали звучали також від Італії, Болгарії та Мальти, які закликають шукати альтернативи з меншим юридичним шлейфом. Чим більше таких голосів, тим вище шанс, що задум як демонстрація сили перетвориться на вітрину роз’єднаності.
Показовою була позиція верховної дипломатки ЄС Кая Каллас: вона прямо визнає, що домовленості ще немає й що стає “дедалі складніше”. Це важливий маркер: європейська єдність тримається не на символах, а на конкретних юридичних гарантіях для країн, які несуть основний ризик.
Росія грає на зрив і підвищує ставки через суди. Центробанк РФ подав російський позов у Москві проти Euroclear, вимагаючи близько $230 млрд “збитків” — сигнал, що будь-яка спроба торкнутися резервів буде супроводжена юридичною війною та шантажем.
Саме тому Бельгія наполягає на колективному “парасольковому” рішенні: якщо йти вперед, то з розподілом ризиків між партнерами. Прем’єр Барт де Вевер прямо говорить: інакше його країна опиняється під ударом одна — і юридично, і політично, і фінансово.
Дипломатичний контекст робить це питання екзистенційним. Перемовини активізувалися після зустрічей у Берліні, де Україна контактувала з американськими переговорниками, а європейці намагалися втиснутися в рамку, яку задає Білий дім. Це вже не “підтримка України”, а боротьба за безпека Європи.
Паралельно триває змагання концепцій: план Трампа та українсько-європейські правки до нього. Вашингтон хоче швидкої угоди, але Київ і союзники бояться “подарунків” Кремлю у вигляді фіксації окупацій та розмитих гарантій. Європейські гроші тут стають важелем, а не благодійністю.
Не випадково в обговореннях фігурують формулювання про фінансування як умову переговорної суб’єктності. Якщо ЄС здатен забезпечити фінансування України на 2026–2027 роки, він отримує аргумент проти сценарію, де долю континенту вирішують дві столиці — Москва і Вашингтон.
Структура задуму прагне бути “розумною”: Україна повертає кредит лише якщо Росія виплатить репарації. Політично це звучить як справедливість, економічно — як спосіб перетворити заморожені резерви на ресурс уже зараз, не конфіскуючи їх одномоментно й не ламаючи правові рамки в лоб.
Проте тут і головна міна: якщо репарацій не буде, механізм перетворюється на довгу суперечку про те, хто і як несе фінальні зобов’язання. Саме це змушує частину столиць вимагати “план Б” — наприклад, кредит під бюджет ЄС, але він також упирається в потребу одностайності.
У короткій перспективі провал саміту 18 грудня означатиме два наслідки. Перший — падіння довіри до здатності ЄС діяти як геополітичний блок. Другий — удар по переговорних позиціях Києва: без гарантованого фінансового “кисню” будь-які компроміси стають дорожчими й небезпечнішими.
У середньостроковій перспективі ставки ще вищі. Якщо Європа зараз не створить інструмент, який поєднує гроші, право і політичну волю, вона ризикує закріпити за собою роль “платника без права голосу”. А це прямий ризик для її власної безпеки — незалежно від того, чим завершаться Берлінські переговори.
Реалістичний прогноз такий: компроміс можливий лише через пакети гарантій для Бельгії та розподіл ризиків між країнами, де також лежать російські резерви. Без цього будь-який документ залишиться політичним лозунгом. Європа або підтвердить суб’єктність, або публічно продемонструє слабкість у найгірший момент.
