Така ситуація викликає глибоке обурення військової спільноти й ставить під сумнів справедливість чинної нормативної бази.
Після смерті — не за волею: чому останнє слово воїна може залишитися проігнорованим
Пилип Аверенков, боєць 108-го окремого механізованого батальйону "Вовки Да Вінчі", загинув 2 квітня 2025 року біля Надіївки на Донеччині. Його смерть стала черговим болем для армії та суспільства. Та найбільший дисонанс викликало не тільки те, що життя мужнього захисника обірвалося, а й те, як держава трактує його останню волю.
Ще за життя Пилип чітко висловив своє бажання: у випадку загибелі всю одноразову грошову допомогу має отримати його дружина Марина. Він не підтримував стосунків із батьками, мав обґрунтовані особисті та моральні причини на це. У листуванні з побратимами та публічних дописах пояснював: його родина схиляється до проросійських поглядів, сестра виїхала до Росії, а її син здобуває там військову освіту. Батько не визнав його вибору, а мати не схвалила навіть перехід на українську мову. В умовах війни ці деталі набувають надзвичайної ваги.
Та, згідно з чинною постановою Кабінету Міністрів України №168, навіть за наявності особистого розпорядження загиблого, його батьки як непрацездатні особи можуть отримати частину грошової допомоги. Таким чином, воля захисника може бути юридично знецінена, а кошти — розподілені між тими, хто не підтримував його боротьби.
Закон проти справедливості: як норми підривають довіру до держави
Постанова №168 створена з наміром захистити родини загиблих військових. Вона визначає, хто з близьких може претендувати на допомогу — незалежно від характеру стосунків, підтримки чи зневаги до вибору бійця. У контексті масштабної війни, коли українські воїни гинуть щодня, така норма виглядає не лише застарілою, а й глибоко аморальною.
Система, яка ставить формальні родинні зв’язки вище за моральну приналежність до країни, проти якої родичі могли діяти, викликає спротив. У випадку Пилипа це не просто конфлікт поколінь — це відкрите неприйняття його вибору захищати Україну. Його батько відмовився спілкуватися з ним, щойно той пішов на фронт і перейшов на українську. Це не прикра дрібниця, а символ глибокої розколотості українського суспільства, яка триває навіть серед кровних родичів.
Чи має людина, яка не визнає боротьбу сина за незалежність країни, право на грошову підтримку за його смерть? Чи повинна держава підтримувати тих, хто духовно стоїть по інший бік фронту?
Воля бійця — не побажання, а моральна заповідь
Парамедикиня та керівниця медичної служби "Ульф" Аліна Михайлова, яка особисто знала Пилипа Аверенкова, зробила його історію публічною. У її дописі — біль, розчарування, але й чіткий заклик: держава зобов’язана поважати волю тих, хто поклав життя за неї.
Вона публікує скриншоти з особистими висловлюваннями Пилипа, де він детально викладає свої мотиви. Це не імпульсивне рішення — це тверда позиція свідомого громадянина. Його дружина була не лише партнеркою в цивільному житті, а й людиною, яка поділяла його цінності. Саме їй він довіряв не лише серце, а й свою останню волю.
Пилип розумів, що повернення грошової допомоги до рук людей, які вірять у російську пропаганду, є наругою над його пам’яттю. І саме тому підготував особисте розпорядження. Та чи стане воно вирішальним, якщо закон говорить інше?
Система, що ігнорує життя, яке було прожите у боротьбі
Смерть на війні — це не просто юридичний факт, це моральне потрясіння, що зобов’язує державу діяти в інтересах тих, хто віддав за неї найдорожче. Та коли на перше місце ставиться не внутрішня логіка цінностей воїна, а шаблонна схема, ми маємо справу з системною помилкою.
Чи справедливо надавати фінансову допомогу людям, які морально відсторонилися від свого сина, від України, від правди війни? І чи може держава, що прагне єдності, дозволити собі зневажити особисту волю полеглого бійця?
Постанова №168 у нинішньому вигляді породжує численні конфлікти. Вона не враховує унікальність людських історій, не реагує на глибину розламу в сім’ях, які опинилися по різні боки правди. Такі норми — не про турботу, а про байдужість.
Потрібні зміни: чому ініціатива Михайлової має стати загальнонаціональним закликом
Михайлова не просто оприлюднила історію побратима — вона ініціювала важливу суспільну дискусію. Її вимога — внести зміни до законодавства, що регулює виплати сім’ям загиблих воїнів — є не лише логічною, а й життєво необхідною.
Постанова має враховувати не лише формальний статус родичів, а й особисту волю загиблого. В умовах війни, коли щодня гинуть кращі сини та доньки України, ми не маємо морального права залишати їхні слова без дії.
Закон повинен гарантувати, що розпорядження воїна буде остаточним документом, що визначає розподіл допомоги. Адже це не лише гроші — це останній акт волі людини, що віддала життя за країну.
Висновок: коли пам’ять вимагає дій
Історія Пилипа Аверенкова — це не окремий випадок. Це дзеркало, у якому українське суспільство бачить конфлікт між живим сумлінням і мертвою буквою закону. Кожен боєць, який гине, залишає по собі не лише тіло, а й світогляд, історію, вибір.
Ми не маємо права допустити, щоб ці вибори ігнорувалися. Щоб право на пам’ять забирали ті, хто зневажав шлях захисника. Аліна Михайлова каже про це чітко: кожен воїн заслуговує, аби його останнє слово було виконане.
Україна має шанс довести, що поважає своїх героїв — не лише в промовах, а в законах. І саме зараз — час ухвалювати рішення, що стануть гідними тих, хто віддав своє життя за нашу свободу.
