Коли 27 січня зупинився транзит «Druzhba pipeline» до Угорщини та Словаччини, тема нафти раптово стала питанням щоденної стабільності. Пошкодження ділянки, яке Україна пов’язала з ударом російського дрона, оголило залежність двох країн від одного маршруту.
Хорватія запропонувала альтернативу: постачання нафти через «Adria pipeline» (Adria) з виходом на центральноєвропейські НПЗ. Прем’єр Андрій Пленкович заявив, що Загреб готовий забезпечити енергетичну безпеку сусідів і вже веде консультації з Будапештом, Братиславою та Єврокомісією.
Ключова цифра в цій історії — до 15 млн тонн на рік, які Adria теоретично здатна прокачати, тобто перекрити потреби Угорщини й Словаччини за умови узгоджених режимів роботи та логістики. За підрахунками редакції «Дейком», саме «пропускна здатність + юридична чистота походження» визначать, чи стане план реальним, а не політичним меседжем.
Однак «альтернативний маршрут» не дорівнює «просте рішення». Питання впирається в те, яку саме сиру нафту можна заводити морем до хорватського узбережжя і далі качати на північ — і чи не буде це обхід санкції ЄС на морські поставки російської нафти. Єврокомісія прямо говорить про оцінку законності такого сценарію.
Санкції ЄС зробили компроміс: трубопровідні поставки російської нафти для частини країн були тимчасово дозволені, тоді як морські — під забороною. Тому перехід на Adria має сенс насамперед із неросійською нафтою, інакше виникне ризик політичної та правової конфронтації всередині ЄС.
Сигналом у цьому напрямку стала інформація оператора Janaf: для угорської групи MOL уже розвантажують партію неросійської сирої нафти, а ще кілька вантажів очікуються до квітня. Це виглядає як спроба зняти головне питання — «звідки сировина?» — до того, як дискусія перетвориться на ультиматуми.
Технічно Adria — не «новий кран», а система, що потребує точного балансування насосних станцій, графіків танкерів і режимів нафтопереробки. Угорські й словацькі НПЗ мають свої «нафтові звички»: різна сировина змінює вихід дизеля, бензину та мазуту, а інколи вимагає переналаштування процесів.
Тут і з’являється економіка, часто непомітна в політичних заявах. Неросійський імпорт сирої нафти може бути дорожчим у закупівлі та транспортуванні, а ще створює нові витрати на хеджування й страхування. Але він знижує геополітичний ризик, який у 2026-му став майже «додатковим податком» для бізнесу.
Для Угорщини та Словаччини це ще й питання внутрішньої політики. Будапешт відкрито погрожував блокувати ключові рішення ЄС щодо фінансування України, прив’язуючи позицію до відновлення нафтових потоків. Братислава у відповідь на конфлікт навіть призупиняла екстрене постачання електроенергії Україні.
У такому контексті хорватська пропозиція виглядає як спроба «перевести розмову» з шантажу на прагматику. Загреб апелює до партнерства й стабільної роботи економік, але водночас посилює власну роль у регіональній енергетичній політиці. Для країни-члена ЄС це шанс перетворити інфраструктуру на дипломатичний актив.
Єврокомісія ж опиняється між двома логіками. Перша — суворе виконання санкції ЄС і недопущення «морського бекдору» для російської нафти. Друга — потреба швидко гарантувати енергетичну безпеку двом членам Союзу, щоб уникнути ринку паніки та політичного блокування рішень.
Саме тому ключовим стане правовий дизайн: чи йдеться про імпорт сирої нафти з неросійських джерел, чи про спробу «переупакувати» російську сировину через морський маршрут. У першому випадку Брюссель може підтримати схему як антикризову. У другому — це ризик прецеденту, який розмиває санкційний режим.
Додатковий шар — комерційні інтереси. Для Janaf збільшення прокачки означає доходи, а для MOL — шанс диверсифікувати закупівлі без зупинки нафтопереробки. У документах компанії вже звучало, що протестовані потужності здатні покрити потреби угорських і словацьких заводів у певному діапазоні.
Та навіть якщо труба «потягне», залишається питання надійності морської логістики: погода, графіки танкерів, черги на терміналах і конкуренція за партії нафти на світовому ринку. Для споживача це часто видно лише у ціннику на заправці, але для урядів — це показник керованості кризи.
Наративний вимір тут теж відчутний. На дунайських НПЗ інженери звикли працювати «під певну марку» сировини, і кожна зміна — це додаткові тести, зміни каталізаторів, ризик простоїв. У цьому сенсі «енергетична безпека» — не гасло, а дрібна щоденна дисципліна технологів і логістів.
У середньостроковій перспективі історія з Druzhba підштовхує регіон до прискореної диверсифікації. Якщо перебої повторюватимуться, Угорщина й Словаччина змушені будуть вкладатися в альтернативні маршрути та адаптацію НПЗ, навіть якщо політично це непопулярно.
Для України цей сюжет двоїстий. З одного боку, зупинка транзиту зменшує залежність ЄС від російської нафти й посилює санкційний тиск. З іншого — конфлікт із сусідами створює ризики для європейської коаліції підтримки, коли енергетика стає інструментом торгу.
Найімовірніший робочий сценарій — поступове нарощування постачання через Adria неросійської нафти, паралельно з юридичною «парасолькою» від Єврокомісії. Це дозволяє Будапешту й Братиславі зберегти роботу економік, а Брюсселю — уникнути звинувачень у подвійних стандартах.
Менш стабільний сценарій — спроба добитися дозволу на морське постачання російської нафти через Хорватію. Такий крок може розколоти ЄС і спровокувати хвилю запитань: якщо виняток можливий тут, то чому не в інших випадках? У 2026-му санкції тримаються не лише на праві, а й на довірі між столицями.
Зрештою, хорватська ініціатива — тест на зрілість європейської енергетичної політики. Чи здатен Союз швидко переналаштовувати маршрути постачання нафти, не торгуючи принципами й безпекою? Від відповіді залежить, чи стане «Adria pipeline» новою нормою Центральної Європи, чи лише тимчасовою латкою.
