Володимир Зеленський заявив, що Росія намагається глибше втягнути Білорусь у війну й розглядає плани нових операцій із білоруської території. За його словами, йдеться або про удар у напрямку Чернігова й Києва, або про атаку проти однієї з країн НАТО.
Це одна з найчутливіших заяв останніх тижнів, бо вона повертає війну до географії лютого 2022 року. Саме з території Білорусі російські війська тоді рухалися на Київ, використовуючи союзну державу як плацдарм для вторгнення. Мінськ не відправив власні війська на фронт, але дав Росії простір для агресії.
Зеленський повідомив, що Україна фіксує нові контакти Москви з Олександром Лукашенком і спроби схилити його до участі в “нових російських агресивних операціях”. Москва й Мінськ не дали негайної публічної відповіді на ці твердження.
Для Дейком ця заява важлива не як готовий прогноз неминучого нападу, а як сигнал про розширення поля ризику. Білорусь у цій війні давно не є нейтральною територією. Вона залишається простором, через який Росія може створювати військовий, психологічний і політичний тиск одразу на Україну й НАТО.
Білорусь межує з Україною на півдні, а також із Польщею, Литвою та Латвією — членами НАТО — на заході й півночі. Тому будь-яка активізація російсько-білоруської військової взаємодії автоматично виходить за межі двостороннього українського виміру. Це питання безпеки всього східного флангу альянсу.
Ризик для України зрозумілий. Північний напрямок змушує Київ тримати сили, інженерні укріплення, розвідку й резерви далеко від найгарячіших ділянок фронту на сході й півдні. Навіть якщо нового наступу не відбувається, сама загроза працює як інструмент розтягування української оборони.
Саме тому Зеленський доручив Силам оборони підготувати план реагування й посилити захист у Чернігівській і Київській областях. Для України це не теоретична обережність, а пам’ять про перший етап повномасштабної війни, коли північний кордон став одним із головних напрямків російського удару.
Росія може використовувати білоруський фактор по-різному. Найпростіший варіант — демонстративні маневри, передислокація техніки, навчання, інформаційні вкиди й погрози, які змушують Україну нервувати й витрачати ресурси. Складніший — підготовка реальної військової операції або провокації на кордоні з НАТО.
Заява про можливу загрозу країні НАТО звучить особливо серйозно. Вона не означає автоматичної підготовки великого наступу на альянс, але вказує на сценарій, у якому Росія може тестувати межі реакції Заходу. Для Москви такі випробування давно стали частиною стратегії: створити невизначеність, подивитися на відповідь і рухати межу далі, якщо ціна невисока.
Білорусь у цій схемі є зручним інструментом. Лукашенко залежить від Кремля політично, економічно й безпеково, але водночас намагається уникнути прямого вступу у війну, який міг би створити для нього внутрішні ризики. Його режим тримається на балансі між лояльністю Путіну й страхом перед наслідками повної участі.
Розміщення російської тактичної ядерної зброї та планів щодо гіперзвукових ракет на білоруській території вже змінило стратегічний статус країни. Мінськ став не просто союзником Москви, а частиною російської системи військового тиску на Європу. Це посилює небезпеку будь-яких нових рухів біля кордонів України й НАТО.
Для Польщі, Литви та Латвії білоруський напрямок давно є одним із найбільш нервових. Там перетинаються міграційний тиск, військові навчання, російська присутність, інформаційні операції й страх перед провокаціями. Будь-яка заява Києва про можливі російські плани з території Білорусі неминуче буде читатися крізь цю призму.
НАТО опиняється перед складним завданням: не ігнорувати загрозу, але й не піддатися на провокаційну драматургію Москви. Надмірна паніка дала б Кремлю бажаний ефект. Недооцінка ризику була б ще небезпечнішою. Східний фланг потребує не гучних жестів, а точного посилення розвідки, ППО, прикордонного контролю й військової готовності.
Для України північний фактор особливо болючий на тлі масованих російських атак дронами й ракетами. Коли країна змушена захищати енергетику, міста, фронт, порти й тилову логістику, додатковий ризик із Білорусі стає способом розпорошення уваги. Це війна не лише за територію, а й за здатність держави не втратити концентрацію.
Москва добре розуміє цю логіку. Їй не завжди потрібен негайний наступ, щоб досягти ефекту. Достатньо змусити Україну й союзників планувати найгірше, перекидати резерви, перевіряти кордон, витрачати дипломатичний ресурс і тримати суспільство в стані підвищеної тривоги.
Та водночас реальна недооцінка Білорусі була б помилкою. У 2022 році саме цей напрямок став одним із ключових у спробі швидко зламати українську державу. Те, що план провалився, не означає, що Кремль назавжди відмовився від ідеї тиску з півночі. Війна на виснаження часто повертає старі маршрути в нових формах.
Зеленський фактично попереджає Лукашенка: участь у новій російській операції матиме відповідь. Це сигнал не лише Мінську, а й білоруським елітам, силовикам і суспільству. Вступ у війну на боці Росії не був би технічним рішенням. Він відкрив би для Білорусі зовсім інший рівень військових і політичних наслідків.
У цій ситуації найважливішою є готовність без істерики. Україна має укріплювати північ, НАТО — уважно стежити за білоруським плацдармом, а союзники — не дозволяти Москві використовувати невизначеність як дешеву зброю. Загроза з Білорусі може бути блефом, підготовкою або способом тиску. Усі три варіанти потребують серйозної відповіді.
Головний висновок простий: білоруський напрямок знову повернувся в центр стратегічної уваги. Росія може програвати час, шукати нові важелі або готувати небезпечну ескалацію. Але після досвіду 2022 року Україна не має права сприймати північ як другорядну карту. Там, де одного разу відкрили двері для вторгнення, небезпека ніколи не зникає повністю.
