Захоплення Ніколаса Мадуро стало для Москви ударом по одному з ключових союзників у Західній півкулі, але водночас — тривожним і показовим сигналом про зміну правил гри. У Кремлі цю операцію США сприймають як повернення «великодержавної політики», де сильні держави діють безкарно у своїх регіонах.
У російській оцінці рейд Вашингтона у Каракасі вказує на відхід від ліберального світового порядку і перехід до моделі сфер впливу. Одна з близьких до російської дипломатії академічних фігур прямо сказала: події підтверджують російський погляд, що формується глобальний порядок, де великі держави домінують у «своїх» зонах.
Цей же співрозмовник описав логіку як повернення США до доктрини Монро та принципу «власного двору». За такої рамки Росія, навіть не підтримуючи американський сценарій, змушена «мати справу з реальністю» і отримує ще більше підстав вимагати свою сферу впливу біля власних кордонів.
Кремль водночас обережно спостерігає за американською спробою взяти контроль у Каракасі, зважаючи на економічні й військово-політичні ризики. Серед загроз — можливе тривале падіння цін на нафту, яке може боляче вдарити по російській економіці, якщо США закріпляться у венесуельських ресурсах.
Є і протилежний сценарій, який частина російських коментаторів вважає вигіднішим: якщо Вашингтон «застрягне» у затяжному конфлікті в Латинській Америці. У такому разі, як зазначалося в матеріалах тематичного видання газети Дейком "Напруга між Венесуелою та США", у Москви можуть з’явитися додаткові можливості використати вразливість США і частково збалансувати американську присутність щодо України.
Ніколас Мадуро, поваленого лідера Венесуели, на вертолітному майданчику в центрі Мангеттена перед тим, як його в понеділок доставили до будівлі федерального суду в Нижньому Мангеттені — Вінсент Албан
Незалежно від того, який сценарій реалізується, повалення Мадуро грає на руку Росії за рахунок інформаційного ефекту. Глобальна увага відволікається від російської агресії проти України та від того, що Володимир Путін досі не підтримує мирну ініціативу Трампа. Сам факт зміщення фокусу працює як політичний буфер.
У Москві також бачать у цьому поділу уваги шанс для Путіна наполегливіше просувати свою «зону домінування» в Україні та ширше — у пострадянському просторі. Матеріал газети підкреслює, що логіка сфер впливу в такому світі стає більш прийнятною, а отже — небезпечнішою для сусідів Росії.
Проте парадокс полягає в іншому: точність і ефективність американської операції одночасно підсвічує слабкість Росії. Для Путіна це неприємне порівняння з провалом спроби швидко взяти Київ і усунути Зеленського на початку 2022 року. У матеріалі наголошується, що блискавичний успіх США контрастує з затягнутою війною РФ.
Окремо вказано, що в багатьох регіонах, де Кремль мав мережу союзників або діяв як «покровитель», позиції Росії послабилися. Згадуються Сирія, Іран, Кавказ і тепер Карибський басейн. Це формує відчуття, що США виходять із сильнішою рукою там, де Москва раніше претендувала на вплив.
Венесуельський Ніколас Мадуро вітає президента Росії Володимира Путіна в Москві 9 травня — Олексій Нікольський/РИА Новости/Reuters
Російська реакція на захоплення Мадуро була помітно приглушеною. Це пояснюється і шоком від зухвалості та ефективності США, і прагненням подивитися, що буде далі у Венесуелі. Проросійський коментатор Сергій Марков описав цю тишу як поєднання розгубленості та вичікування.
Марков також припустив, що Москва оцінює, чи виконувачка обов’язків президента Делсі Родрігес піде назустріч вимогам США, і чи не варто Кремлю використати свої зв’язки, щоб додатково дестабілізувати ситуацію. У матеріалі прямо згадується бажання частини середовища, щоб Венесуела стала «другим В’єтнамом» для Америки.
Ще один нервовий момент — повідомлення про захоплення США нафтового танкера під російським прапором. Міністерство транспорту РФ обмежилося заявою, що жодна держава не має права застосовувати силу проти суден, зареєстрованих в інших юрисдикціях, а МЗС РФ на момент опису ще не коментувало.
Тло цих подій посилювалося тим, що у місяці перед операцією Москва неодноразово обіцяла Каракасу «повну підтримку». Венесуела називалася найважливішим союзником Росії у Латинській Америці та Західній півкулі. Але Кремль фактично спостерігав збоку, а потім видав мляві заяви про «порушення норм міжнародного права».
Європейський посадовець, згаданий у матеріалі, прямо сказав: після Сирії Росія виглядає погано з точки зору здатності захищати союзників. Саме це — демонстрація обмежених можливостей — стає ударом по репутації Москви як гаранта безпеки для партнерів, які раніше покладалися на її «парасольку».
Колишня помічниця Білого дому з національної безпеки Фіона Гілл дає свідчення перед Комітетом з розвідки Палати представників на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні, 21 листопада 2019 року — Ендрю Харнік
У тексті підкреслено, що зменшення інтересу Росії до Венесуели відбувалося поступово. На тлі повномасштабної війни проти України, санкційного тиску та проблем економіки Москва змушена була концентруватися на важливішому для себе напрямі. Марков прямо сказав: українська криза для Росії важливіша за венесуельську.
Та попри зниження пріоритетності Венесуели, ставки для Москви там залишалися високими. Венесуела є членом розширеного картелю ОПЕК+ і входить до невеликого числа держав, які визнавали незаконну анексію Криму Росією у 2014 році. Для Кремля це було політичним і символічним капіталом.
Росія також вклала у Венесуелу мільярди доларів кредитів, які, як сказано в матеріалі, навряд чи будуть повернуті. Паралельно тривали спільні проєкти, зокрема завод боєприпасів «Калашникова», який відкрили минулого літа у штаті Арагуа, майже через двадцять років після першого анонсу.
Крім того, Москва має права на розвідку потенційно величезних запасів газу та нафти. Це робить Венесуелу не лише політичним партнером, а й економічним активом у довгій грі. Саме тому питання, чи збережуться ці права після зміни влади, для Кремля стає критичним.
У матеріалі також згадується, що Мадуро лише кілька місяців тому просив Росію про допомогу у протистоянні зі США. У листі Путіну він просив оборонні радари, дрони, ремонт авіації та ракети. Це підкреслює, що Каракас реально очікував підтримки, але у вирішальний момент її не побачив.
Паралельно парламент Росії ратифікував розпливчасту угоду про безпекове партнерство з Венесуелою, підписану Путіним і Мадуро під час візиту венесуельського лідера до Москви у травні. Вона обіцяла посилення співпраці у політиці, економіці, енергетиці, видобутку, безпеці та контртероризмі.
Однак матеріал показує: навіть наявність угод і декларацій не перетворюється автоматично на реальну військово-політичну підтримку. Саме цей розрив між словами й діями і є головним репутаційним провалом Москви в очах союзників. Венесуела стала найбільш публічним кейсом.
Далі текст проводить лінію до інших партнерів Кремля, які теж відчули нестачу підтримки. Згадано, що Башар Асад живе в Москві після втечі з Дамаска у грудні 2024 року. Згадано й Вірменію, яка у серпні підписала мирну рамку з Азербайджаном у Білому домі.
У цій рамці США отримали права керувати й розвивати Зангезурський коридор, стратегічний регіональний вузол. Такі приклади показують, як зміна балансу сил і уваги впливає на простір, де Росія історично претендувала на роль арбітра. Матеріал підкреслює ціну війни в Україні для ресурсів Кремля.
Росія, Китай і Іран упродовж десятиліть були для Каракаса “рятівними лініями”. Венесуела за часів Мадуро та раніше Чавеса будувала антиамериканську політику і допомагала розширювати вплив Москви, Пекіна та Тегерана в регіоні. У цьому контексті захоплення Мадуро — злам звичної схеми.
Текст згадує і військову підтримку Венесуели Росією: постачання зброї, включно з літаками й системами ППО. Також зазначено, що у 2019 і 2024 роках у Венесуелі перебували найманці «Вагнера», які посилювали безпеку режиму. Це підкреслює глибину залучення РФ раніше.
Фотографія, опублікована президентом США Дональдом Трампом у його обліковому записі Truth Social, коли вони спостерігають за військовою операцією США у Венесуелі 3 січня 2026 року. — @realDonaldTrump/Handout
На цьому тлі критика зсередини Росії звучить як нервовий симптом. Націоналіст і прокремлівський письменник Захар Прилєпін публічно поставив питання, чому Москва не захистила Венесуелу, і назвав США «чистим злом». Він також нарікав, що засудження подій найбільше лунає від лівих і комуністичних партій у світі.
Ще один показовий голос — Олег Дерипаска, який написав, що якщо американці дістануться венесуельських нафтових родовищ, то понад половина світових нафтових резервів може опинитися під їхнім контролем. Він припустив, що план США — утримувати ціну російської нафти нижче 50 доларів за барель.
Дерипаска прямо визнав, що за такого сценарію російському «державному капіталізму» буде важко зберегти статус-кво. Це демонструє: у Москві бояться не лише геополітичної поразки, а й енергетичного шоку, який може обмежити фінансування війни та внутрішню стабільність.
Водночас один із академічних співрозмовників припускає, що навіть після усунення Мадуро Москва може зберегти частину інтересів. Якщо «модель Чавеса» в тій чи іншій формі збережеться, співпраця може продовжитися. Але це вже ставка на те, що нова конфігурація у Каракасі не зачистить попередні угоди.
Найбільш емоційний пласт реакції — заздрість і фрустрація проросійських блогерів, які порівнюють американський рейд із невдалим російським планом «на три дні». У матеріалі наведено репліку Маргарити Симоньян, яка написала, що «ми будемо заздрити», використавши відсилку до радянського контексту.
Телеграм-канал «Два майори», близький до військових, визнав, що операція США виглядала компетентною і саме так, ймовірно, задумувалася російська «спецоперація» — швидко, драматично, рішуче. Вони саркастично додали, що важко повірити, ніби російське командування планувало воювати чотири роки.
Ще жорсткіше прозвучав коментар військового блогера, який нагадав вірусну історію про викрадення росіянами єнота з херсонського зоопарку. Він протиставив: американці викрали Мадуро, а росіяни — єнота, закликаючи «цінувати дрібниці». Це іронія, яка б’є по іміджу РФ не гірше за офіційні заяви.
У підсумку матеріал показує складну картину: для Кремля захоплення Мадуро — одночасно поразка союзницької моделі, привід для реваншистської логіки «сфер впливу» і загроза економічного тиску через нафтові ринки. Водночас це зсув глобальної уваги від України, що тактично вигідно Москві.
Але стратегічно успіх США демонструє розрив у спроможностях і підсилює відчуття, що Росія втрачає статус покровителя навіть серед партнерів. Якщо «порядок сфер впливу» справді повертається, то Кремль прагнутиме легалізувати свою зону домінування біля кордонів, а це означає зростання тиску на Україну та сусідів.
Для України головний ризик у тому, що світова дискусія може зрушити від права й суверенітету до торгу «великих» про території та ресурси. Саме цю небезпеку матеріал підсвічує через реакцію Москви: вона бачить у безкарності сильних виправдання для власних претензій і готовність вимагати більше.
