Візит президента Володимира Зеленського до Парижа став не черговим протокольним туром, а частиною дипломатичної атаки у відповідь на новий мирний план адміністрації Трампа. Поки спецпосланець США Стів Віткофф летів до Москви з оновленою версією пропозицій для Володимира Путіна, український лідер годинами говорив із Емманюелем Макроном, пробуючи закріпити за Києвом право останнього слова щодо будь-яких територіальних поступок.
Зеленський чітко окреслив рамку: пріоритет України в переговорах — безпекові гарантії та збереження суверенітету. За його словами, нинішній мирний план «виглядає краще», ніж початкова версія, що просочилася у пресу й викликала шок у Києві й європейських столицях. Та водночас президент наголосив, що процес далекий від завершення, а питання територій залишається «найскладнішим» блоком майбутньої угоди.
Франція в особі Макрона публічно стала на жорстко проукраїнську позицію. Президент Франції не просто повторив формулу підтримки, а чітко заявив: тільки Україна має право вирішувати, що буде з її територіями, визнаними міжнародним правом. Ця теза — удар по будь-якій спробі домовитися за спиною Києва, перетворивши мирний план на «великий обмін» між США та Росією, де Україна стає об’єктом, а не суб’єктом політики.
При цьому Макрон дав зрозуміти: фіналізованого мирного плану поки немає. Є лише рамка, яку Вашингтон і Москва намагаються наповнити змістом, а Київ і європейські столиці — обмежити у найнебезпечніших частинах. Франція формально вітає роль США як посередника, але наголошує: без участі України ніхто не має права торгувати її територіями чи майбутнім.
Початковий варіант мирного плану, розроблений за участю Стіва Віткоффа, викликав у Києві майже одностайне відторгнення. Документ фактично віддзеркалював максималістські вимоги Кремля: відмова від вступу до НАТО, виведення українських військ із частини територій, закріплення нового статус-кво на Донбасі. Україна назвала це не миром, а легалізацією поразки та ревізією базових принципів міжнародного права.
Після жорсткої критики з боку Зеленського, Макрона та інших лідерів ЄС план почали «підчищати». У Женеві відбулися переговори між американськими та українськими представниками, де сторони домовилися винести найбільш токсичні пункти в окремий «пакет майбутніх домовленостей». Питання лімітів на розмір української армії, заборони базування військ НАТО в Україні та фінальної лінії кордону було відкладено, але не знято.
У Флориді, де команда Зеленського на чолі з Рустемом Умєровим зустрічалася з Віткоффом та держсекретарем Марко Рубіо, переговори назвали «конструктивними». Та формулювання залишилося туманним: сторони визнають «значний прогрес», але не уточнюють, що саме вдалося погодити. Українська делегація відкрито говорить, що частину питань можна вирішити тільки на рівні лідерів, а не технічних груп.
Паралельно з дипломатичними раундами на Заході Кремль демонструє силу на фронті. Путін використовує нещодавні тактичні успіхи російської армії, зокрема просування під Покровськом, щоб створити картинку «неуникненної переваги». Візит президента РФ до польового командного пункту, емоційні заяви про «сотні загиблих українських солдатів» і звинувачення Києва в «злочинній політиці» — частина цієї інформаційної операції.
Для Москви це спосіб увійти в переговори з позиції сили: показати Вашингтону й Європі, що час нібито працює на Росію. Чим більше Україна втрачає територій — тим більше, за логікою Кремля, у західних столицях з’являтиметься голосів за «припинення бойових дій будь-якою ціною». Про це прямо пишуть провладні аналітики, а Путін, за оцінками експертів, не сумнівається, що втома від війни працює на нього.
Європейський Союз, у свою чергу, намагається не допустити перетворення мирного плану на геополітичну пастку. Глава європейської дипломатії Кая Каллас попереджає: Росія хоче вести переговори лише з тими, хто готовий «додати їй зверху» більше, ніж вона вже отримала на полі бою. Це прямий сигнал Вашингтону: не можна обміняти короткострокове зниження напруги на довгострокову загрозу для всієї європейської безпеки.
Зеленський намагається зіграти на випередження. Він відкрито заявляє, що Україна прагне «справедливого завершення війни», а не просто тиші на фронті. У його риториці ключовими стають два слова — «безпекові гарантії». Ідеться не лише про обіцянки, а про юридично й військово закріплені механізми, які унеможливлять повторення агресії: від довгострокових програм озброєння до чітко прописаних форматів допомоги з боку ЄС і США.
Проблема в тому, що Москва, як і раніше, вимагає українського нейтралітету, контролю над Донбасом і фактичної «зони впливу» через особливий статус російської мови та церкви. Для Києва це неприйнятно: така модель перетворює Україну на сіру буферну територію між НАТО та Росією, позбавлену реального суверенітету. Саме проти цього Зеленський мобілізує європейських партнерів.
Усередині США ситуація теж неоднозначна. Адміністрація Трампа прагне показати виборцям швидкий результат — «мирну угоду», що закінчує найдорожчу для США війну останніх років. Водночас Держдеп і частина політичного істеблішменту розуміє: надто проросійський план вдарить по репутації Вашингтона як гаранта безпеки в Європі. Тому Віткофф і Рубіо змушені балансувати між бажанням зафіксувати дипломатичну перемогу й необхідністю зберегти обличчя серед союзників.
Роль Джареда Кушнера додає процесу ще більше неоднозначності. Формально він не має офіційної посади в адміністрації, але бере участь у московських переговорах як «тіньовий архітектор» угоди. Його участь нагадує про близькосхідний досвід «угод століття», де стабільність купували через кулуарні компроміси, часто без участі ключових регіональних акторів. В українському контексті подібний підхід виглядає особливо ризикованим.
Попри тиск США, Зеленський намагається втримати червоні лінії. Він посилає чіткий сигнал: жодне рішення щодо територій не може бути ухвалене без суспільного мандату, а «жертва земель заради миру» для українців неприйнятна після тисяч жертв і років війни. Це не лише емоційний аргумент, а й політичний: будь-який лідер, що погодиться на явно несправедливий мир, втратить легітимність всередині країни.
На тлі цих маневрів Європа прагне уникнути сценарію, за якого її роль зведеться до спостерігача. Макрон, Шольц, Каллас та інші лідери намагаються зафіксувати участь ЄС у формуванні системи безпеки «після війни» — від гарантій для України до власного посилення оборони. Для європейців зрозуміло: якщо мирний план зафіксує російські здобутки, наступною ціллю Кремля може стати вже не лише Україна.
Попереду — новий раунд інтенсивної дипломатії: зустрічі Зеленського в Ірландії, можливі нові консультації в Брюсселі й подальші контакти між Києвом, Вашингтоном і Москвою. ЄС називає цей тиждень потенційно «поворотним» для дипломатії, але водночас не має ілюзій щодо намірів Росії. Кремль поки не дав жодного сигналу, що готовий припинити агресію на умовах, які не можна назвати капітуляцією України.
У підсумку нинішній момент — це не мирний процес у класичному розумінні, а боротьба за рамку майбутнього миру. США прагнуть угоди, Росія — виграшу, Європа — безпеки, а Україна — справедливості. І від того, чи вдасться Зеленському зберегти баланс між американським тиском, європейською підтримкою і власними червоними лініями, залежить, чи стане мирний план шляхом до стійкого миру, чи лише прологом до нової фази війни.
