Президент Володимир Зеленський заявив, що Росія не досягла цілей, окреслених торік, і матиме труднощі з новими планами просування. Йдеться про схід України, а також про потенційні наступи в напрямку Дніпра та південного узбережжя Чорного моря.
За словами глави держави, Москва не змінила стратегічних намірів — окупація Донецької та Луганської областей лишається пріоритетом. Паралельно Кремль, за оцінкою Києва, розглядає просування в Запорізькій області та вектор на Одесу.
Зеленський зазначив, що Україна отримала карти з планами РФ на 2026–2027 роки, однак назвав їх такими, що «не мають нічого спільного з реальністю». Причина — обмежені ресурси Росії та складність досягнення поставлених завдань.
За оцінкою редакції «Дейком», заява про перехоплені карти виконує одразу дві функції: сигналізує союзникам про довгострокові ризики та демонструє суспільству, що стратегічна ініціатива Кремля не є беззаперечною.
На фронті зберігається картина повільної війни виснаження. Росія веде наступ у Донбасі — в Донецькій і Луганській областях — і звітує про захоплення нових населених пунктів. Український Генштаб натомість повідомляє про відновлення контролю над низкою сіл на запорізькому напрямку.
Ця асиметрія заяв — типовий елемент інформаційної війни. Обидві сторони підкреслюють локальні успіхи, тоді як стратегічний баланс визначається не кілометрами, а темпом поповнення резервів і боєприпасів.
Ключовим фактором Зеленський називає постачання озброєнь та розвиток власного оборонного виробництва. Саме темп допомоги партнерів визначатиме, чи зможе Україна стримати наступ і розвинути контрнаступальні дії.
Питання територій залишається головним каменем спотикання в переговорах за посередництва США. Москва вимагає визнання контролю навіть над частинами Донецької області, яких фактично не утримує. Київ відкидає такі умови як неприйнятні.
Для Росії захоплення всієї Донецької області має не лише військовий, а й символічний вимір — це спосіб продемонструвати «виконання цілей». Для України ж поступки означали б закріплення прецеденту силової зміни кордонів.
Окрему увагу привертає напрямок на Дніпро. Це великий промисловий центр і логістичний вузол. Навіть загроза просування в його бік має психологічний ефект і змушує Київ перерозподіляти ресурси.
Ще амбітнішою виглядає перспектива наступу на Одесу. Контроль над південним узбережжям означав би стратегічну перевагу в Чорному морі та суттєвий удар по українській економіці, зокрема експорту зерна.
Втім, військові експерти наголошують: для реалізації такого сценарію Росії потрібні значні сили, яких наразі не видно в достатній концентрації. Лінія фронту залишається розтягнутою, а просування — повільним і затратним.
Станом на зараз Україна «не бачить спроможності» Росії виконати масштабні плани. Проте це оцінка поточного моменту. Динаміка може змінитися залежно від мобілізаційних рішень у РФ та ритму західної підтримки.
Війна входить у фазу стратегічного очікування. Обидві сторони готуються до тривалої кампанії, де вирішальним стане не окремий прорив, а системна перевага — у виробництві дронів, артилерії, ППО та логістиці.
Зеленський, окреслюючи російські наміри на 2026–2027 роки, фактично переводить дискусію з площини сьогоднішніх боїв у довгострокову перспективу. Це сигнал: конфлікт не завершується швидко, і Україна розраховує на тривалу підтримку.
Переговорний процес у такій ситуації виглядає парадоксально. Поки сторони воюють за кожен кілометр, дипломатія стикається з жорсткими «червоними лініями». Без зміни балансу сил політичний компроміс залишається віддаленим.
Отже, заява президента — це не лише військова оцінка, а й політичне позиціонування. Україна демонструє впевненість у здатності стримати російські плани, але водночас підкреслює залежність від озброєнь і внутрішньої мобілізації.
У підсумку 2026–2027 роки вже сьогодні стають частиною стратегічного горизонту війни. Чи справді плани Кремля «не мають нічого спільного з реальністю», залежатиме від того, хто зуміє перетворити ресурсну перевагу на результат на полі бою.
