На тлі ударів по енергетиці України Кремль намагається нав’язати мир «на своїх умовах», водночас стикаючись із виснаженням армії та пробуксовкою економіки. Переговори за участі США оголюють головне: без гарантій безпеки угода може стати паузою перед новою війною.
Перемовини у Женеві, де за посередництва США знову зійшлися делегації України та Росії, стартували під акомпанемент чергової хвилі ракетно-дронових ударів по українській енергетиці та критичній інфраструктурі. Це була демонстрація сили: Москва підкріплює дипломатію вогнем.
Перший день зустрічей у Швейцарії завершився без помітних зрушень. Та навіть відсутність офіційних «проривів» не означає відсутності стратегії. Кремль прагне зафіксувати рамку переговорів так, щоб Київ опинився в позиції, де будь-який «мир» дорівнює поступкам.
Парадокс у тому, що час, схоже, більше не працює на Росію так беззастережно, як раніше. Західні чиновники говорять про зростання втрат і проблеми з поповненням особового складу, а також про економічні ознаки втоми. Однак Москва не демонструє готовності відступати.
Російський розрахунок, за логікою співрозмовників і аналітиків, зміщується у бік політичного календаря США. Кремль бачить «вікно можливостей» у тому, щоб дати Дональду Трампу угоду як символічну перемогу перед американськими проміжними виборами — поки увага Вашингтона не розпорошилась.
Саме тому Москва одночасно і тисне, і поспішає. Вона хоче зафіксувати вигідний результат, але боїться, що внутрішня американська політика змінить баланс: Конгрес може стати менш поступливим, а переговорна лінія — більш жорсткою. Для Кремля це означає звуження маневру.
Втім, «мир» у російському розумінні — не припинення війни, а оформлення її результатів у політичні та територіальні гарантії послаблення України. У цьому сенсі Москва готова до угоди лише на умовах, які змінюють українську державу, а не просто зупиняють стрілянину.
Показовим сигналом стала поява Володимира Мединського на чолі російської делегації. Його сприймають як жорсткого переговорника, що раніше ставив під сумнів українську суб’єктність. Це натяк, що Кремль не пом’якшує пакет вимог, а навпаки — «закручує гайки».
Українська позиція у відповідь базується на простій тезі: дипломатія має бути підкріплена силою, інакше Москва трактуватиме її як слабкість. Київ наголошує, що Росія розуміє лише тиск, а без реальних важелів — санкційних, військових, політичних — переговори перетворюються на гру в затягування.
Енергетичний терор — частина цього шантажу. Удари по енергосистемі взимку мають на меті паралізувати життя, підірвати стійкість тилу, створити гуманітарний фон для вимоги «зупинити війну будь-якою ціною». Це не тільки воєнна тактика, а й переговорний інструмент.
На цьому тлі Вашингтон посилює вимогу «швидше домовлятися». Заяви Трампа про те, що Україна має «швидко сісти за стіл», сприймаються в Європі та Києві як ризик: поспіх у конфлікті такого масштабу здатен зафіксувати несправедливу формулу, що породить наступний раунд.
Американська роль офіційно описується як медіаторська, але Росія паралельно намагається перетворити її на двосторонню. Кремль підкидає принади — економічні домовленості, безпекові пакети, ширший порядок денний — щоб утримувати симпатію Вашингтона і знизити ймовірність нових санкцій.
Тут простежується класична схема: «Україна — важливо, але не єдине питання». Москва прагне максимально розширити спектр тем у контактах зі США, аби торгуватися пакетами, а не лише війною. Від ядерних угод до посередництва щодо інших конфліктів — це спосіб підняти ставки.
Однак у самій Женева реальність повертає до головного: території та гарантії безпеки. Європейські лідери бояться сценарію, коли Росія отримає за столом переговорів більше, ніж змогла взяти на фронті. І це — ключовий страх, бо він робить війну «вигідною» як метод.
Російські політичні вимоги виходять далеко за межі мапи. Йдеться про обмеження українського суверенітету у сфері безпеки, блокування членства в НАТО, радикальне «обрізання» ЗСУ, заборону певних політичних ідентичностей і демонтаж оборонних партнерств із країнами Альянсу.
Для України така конструкція неприйнятна не через риторику, а через механіку виживання. Якщо погодитися на формулу, що позбавляє можливості захищатися, то перемир’я перетвориться на паузу перед повторним ударом. Київ пам’ятає, що «заморожені» конфлікти у виконанні Москви рідко залишаються замороженими.
Саме тому питання території для Києва жорстко прив’язане до гарантій. Ідеї про відведення з Донбасу чи створення демілітаризованої зони можуть існувати лише за наявності юридично «залізних» безпекових зобов’язань США та союзників. Інакше це буде відкриття воріт.
Українські чиновники попереджають: відмова від укріплених районів Донбасу, включно з «фортецями» на кшталт Краматорська і Слов’янська, зніме природний бар’єр. Росія отримає простір для наступу, а час перемир’я використає для доозброєння і підготовки нового кидка.
Аналітики вказують на ще одну пастку: навіть якщо Україна відійде, контролювати «сіру зону» буде майже неможливо без сили на землі. У найгіршому сценарії Росія зможе зайти в неї без пострілу, прикрившись «порушенням режиму» або провокаціями, і виставити це як відновлення порядку.
Зеленський намагається показати Вашингтону, що Україна не є «гальмом» угоди, але водночас не може прийняти несправедливі вимоги. Він навіть допускає тему виборів після припинення вогню, проте наголошує на мінімальних умовах безпеки, щоб голосування взагалі було можливим.
Проблема в тому, що українське законодавство забороняє вибори під час воєнного стану, а практичні умови війни роблять їх надскладними. Окупація частини територій, мільйони біженців за кордоном, внутрішнє переміщення та сотні тисяч військових на фронті — це виклик стандартам легітимності.
У Кремля натомість є свій інтерес до теми виборів: вона може стати інструментом внутрішньої дестабілізації. Ідеї про «зовнішнє управління» чи інші моделі контролю над політичним процесом натякають, що Росії потрібні не вибори як такі, а шанс на зміну режиму під себе.
Звідси і головний висновок щодо Женеви: навіть якщо буде прогрес у технічних питаннях — моніторинг, процедури, «папір із деталями» — ключовий блок залишиться заблокованим. Україна не може віддати безпеку за обіцянку, а Росія не хоче миру без ослаблення України.
Тому переговори набувають рис марафону, де кожен день фронту і кожен день політики стають аргументом. Москва хоче швидко «закріпити» результат, поки США мотивовані домовитися; Київ хоче не дозволити поспіху перетворитися на пастку, що відкриє шлях до нової агресії.
Женева показує ще одне: війна все більше перетворюється на змагання інституцій і витривалості. Хто краще витримає економічний тиск, людські втрати, політичні цикли і моральне виснаження, той і диктуватиме умови. Але для України ціна помилки в угоді може бути вищою за ціну затяжних перемовин.
І саме тому ставка на гарантії стає центральною. Без них будь-який «мир» ризикує стати лише паузою, під час якої Росія відновить армію і спробує знову. А з гарантіями — навіть неприємні компроміси можуть бути обговорюваними, бо з’являється щит від повторення трагедії.
У підсумку Росія тисне вимогами, але сама відчуває, що її стратегічний час скорочується. Кремль хоче отримати максимум за столом переговорів, поки вікно відкрите, і саме тому не відступає. Проте чим жорсткіші вимоги, тим менше шансів на угоду, яка справді завершить війну, а не перенесе її в майбутнє.
