Понад 30 років Хода аль-Алі шукала свого сина Алі, якого сирійські війська заарештували в Лівані у 1986 році. Вона померла, так і не дочекавшись відповідей. Тепер її діти продовжують пошуки, сподіваючись, що він живий.
У грудні 2024 року, після падіння режиму Башара Асада, надія спалахнула з новою силою: відео з в’язниці на околицях Дамаска показало літнього чоловіка, якого родина впізнала як Алі. Та минули місяці, і він так і не повернувся. Влада Лівану мовчить, а журналісти давно втратили інтерес.
Тисячі ліванців зникли під час сирійської окупації, що тривала з 1976 по 2005 рік. Усі ці роки вони вважалися «втраченими» — без права на правду чи розголос. Сирійські спецслужби, відомі як мухабарат, діяли не лише в Сирії, а й у Лівані, за підтримки місцевих проксі.
Людей викрадали з будинків, зупиняли на вулицях, кидали до в’язниць — і депортували вглиб Сирії. Бейрутський готель Beau Rivage став символом тортур. Найгірших знущань зазнавали політичні опоненти, журналісти, працівники та бізнесмени — ніхто не був у безпеці.
Після повалення Асада сирійські в’язниці відкрили двері. Десятки звільнених змогли повернутись додому, серед них — Сухейль Хамаві. Він провів 33 роки у в’язницях — зник у 1992 році, коли його викрали з власного дому в Лівані. Його дружина понад 17 років вважала, що він загинув.
Син виріс без батька. Повернувшись, Хамаві побачив море вперше за десятиліття і знову вчився впізнавати рідних. Усі ці роки він провів в одиночках, у камерах без світла, де день від ночі відрізняли лише за співом птахів або їжею. П’ять років його камера була шириною 70 см — «могила з дверима», як він каже. Більшість його товаришів не дожили до свободи.
Один з них, Фаед, свідомо відмовився від лікування — краще смерть, ніж ще день у пеклі. Інший, журналіст, зник після того, як йому сказали, що приїхав відвідувач. Лише через десять років стало відомо — його стратили.
У Лівані пошуки не припиняються. Родини роками платили хабарі сирійським офіцерам, щоб отримати хоча б лист чи фото від рідних. У більшості — марно. Після падіння Дамаска, ліванці створили нові комітети й знову звернулися до влади. Але навіть сьогодні Ліван, де досі зберігається тінь сирійського впливу, не може дати відповіді. Політична воля слабка, а старі зв’язки з Асадом і його прибічниками досі чинять спротив розслідуванням.
Абір Абу Зекі пам’ятає день, коли востаннє бачила батька. Це було в червні 1987 року, за день до їхнього вильоту до Німеччини. Паспорт, квитки — усе було готове. Але батько мав ще раз поїхати до Сирії — забрати деталі для вантажівки. Його заарештували за те, що мав долари в жерстяній банці з-під кави. За законом Асада це було злочином. Після цього він зник.
Мати залишила дітей — не витримала. Родина розпалась. Плем’я друзів, до якого вони належать, довго підтримувало родину, але щоразу відповідь була одна: «Так, він у нас. Забудьте його. Він мертвий».
Коли у грудні 2024 року режим упав, у Абір знову з’явилась надія. Та вона боїться: «Може, краще було б, щоб він помер — ніж переживати такі тортури». Проте почуття провини сильніше. Вона каже: «Коли ми їли чи грілись — знали, що він голодний і мерзне».
У північному Лівані брат Алі — Муаммар — досі тримає старе фото брата. Він збирає гроші, щоб поїхати до Сирії — як колись їхня мати. З вікна дому видно Сирію. І він вірить — брат ще там, чекає.
