У переговорах про завершення війни дедалі гучніше звучить тема не фронту, а грошей: хто і за якими правилами керуватиме відбудовою України. У центрі нової американсько-української рамки з’явився BlackRock — приватний гравець із логікою прибутковості.
Для Києва це виглядає як спроба наблизити план відновлення України до логіки «плану Маршалла». Для частини європейських столиць — як попередження: післявоєнна реконструкція може перетворитися на перерозподіл впливу й контрактів, а не лише солідарність.
Зустріч українських посадовців із топменеджментом у штаб-квартирі BlackRock у Нью-Йорку в середині грудня стала стартом нової фази: пошук джерел фінансування та визначення інвестиційних пріоритетів. Далі очікують презентації на Давосі, де ставки ще зростуть.
Президент Зеленський називає ініціативу «Український план процвітання» і оцінює її в $800 млрд. Такі цифри мають політичну мету — показати, що відбудова України це не лише гуманітарний обов’язок, а й довгий економічний проєкт із потенціалом росту для партнерів і ринку.
Проблема в тому, що між риторикою та ресурсами — прірва. Навіть якщо європейське фінансування залишиться базою, сума в сотні мільярдів вимагатиме довгих циклів грантів, кредитів і приватних грошей, а також системи гарантій, які хтось має адмініструвати.
Саме тут і з’являється BlackRock в Україні: формально як радник pro bono, але з потенціалом розширення мандату. Для скептиків ключове питання не в назві компанії, а в тому, чи може вона стати «арбітром» фондів і потоків, зберігши довіру ЄС та інвесторів.
Ларрі Фінк, керівник BlackRock — Ерін Шафф
Штаб-квартира BlackRock у Нью-Йорку. Фірма намагалася, але зазнала невдачі, на початку війни зібрати мільярди для відбудови України — Хіроко Масуіке
Європейські й українські чиновники нагадують: спроба створити фонд відновлення з участю BlackRock уже була. У 2023 році презентації говорили про мобілізацію $50–80 млрд, згодом ціль знизили до $15–30 млрд, а в середині 2025-го проєкт фактично поставили на паузу.
Тодішній провал був не лише про ринок. У Європі боялися, що державні кошти опиняться в приватно керованому американському фонді, де контроль за коштами слабший, а політичні пріоритети підміняються фінансовими. Ця пам’ять робить нинішній камбек компанії дуже чутливим.
адміністрація Трампа, судячи з переговорної логіки, дивиться на інвестиції в Україну як на частину великої угоди. Минулорічні ідеї про доступ США до мінеральних ресурсів підсилили підозри, що інтереси американського бізнесу можуть бути вшиті в «архітектуру миру».
Символічно, що серед головних переговірників звучать не лише дипломати, а й девелопери та бізнес-посередники. У такому підході країна, що воює, ризикує отримати мирний план США-Україна, де економічні розділи важать не менше за безпекові, а інколи й переважають їх.
Тут виникає головний вузол: приватний керуючий активами працює за логікою максимізації доходу, тоді як післявоєнна реконструкція потребує пріоритету суспільних потреб. Освіта, медицина, відновлення громад часто не дають швидкої віддачі, але без них не працює економіка.
Захисники моделі відповідають: державні гранти та пільгові кредити мають закривати неприбуткові сфери, а приватний капітал — комерційні. Теоретично це дозволяє «розшити» потреби: бюджет бере на себе базові ризики, інвестор заходить туди, де може заробити на зростанні.
У презентаціях BlackRock раніше фігурував механізм de-risking (зниження ризиків): публічні гроші виступають «першою втратою», що поглинає удар і підвищує привабливість для банків та фондів. Але саме цей дизайн викликає питання прозорість відбудови і справедливого розподілу.
Примітка. Критичні корисні копалини – це корисні копалини, важливі для промисловості, включно з багатьма зеленими технологіями, і мають високий ризик перебоїв у постачанні — Джерела: Conflict and Environment Observatory, Institute for the Study of War with American Enterprise Institute’s Critical Threats Project Critical Threats Project
Титановий рудник на захід від Києва. Минулого року президент Трамп наполягав на угоді, яка б надала Сполученим Штатам частку в мінеральних багатствах України — Брендан Гоффман
Якщо держава бере на себе збитки, а приватні структури — прибутки, то суспільство має право вимагати жорсткої звітності. У випадку України це означає не лише антикорупційні процедури, а й зрозумілу систему відбору проєктів, тарифів, концесій і гарантій на десятиліття вперед.
Додатковим подразником стала тема заморожені російські активи. На Заході обговорюють використання частини цих коштів для відбудови, але в Європі існує сильний спротив ідеї передати управління ними в США-центричний фонд. Тут на кону і право, і політика, і внутрішня єдність ЄС.
У цьому контексті загроза не стільки фінансова, скільки стратегічна: якщо Європу відтиснуть від ключових рішень, вона може скоригувати масштаби участі. А без стабільного європейського фінансування жодна амбітна цифра не зійдеться, навіть за оптимістичних припущень щодо приватних вливань.
Щоб оцінити реалізм, варто порівняти з планом Маршалла: в перерахунку на сьогодні це близько $150 млрд. «План процвітання» у $800 млрд виглядає як інший порядок величин, який потребує не одного фонду, а комплексу інструментів і довіри до правил гри, а не до брендів.
Українські економісти прямо кажуть: поки йде війна, а ризики залишаються високими, залучити десятки мільярдів приватних грошей складно. Інвестор дивиться на страхування, суди, виконання контрактів і макростабільність. Без цього навіть найкраще упакований фонд відновлення працюватиме повільно.
Секторні пріоритети, що звучать у документах, типові для міжнародної реконструкції: інфраструктурні проєкти, енергетична інфраструктура, транспорт, житло. Поруч — аграрний сектор, переробка, виробництво та ІТ та цифровізація, де Україна вже має конкурентні переваги й кадри.
Окремо просуваються «високозростаючі» напрями: дата-центри та штучний інтелект, технологічні хаби, оборонні інновації. Для США це зрозуміло: такі активи формують глобальну конкуренцію. Але для України питання в балансі — чи не витіснять вони базові потреби громад і критичні ремонти.
Екскаватор копає, поки гірничодобувні самоскиди їздять по відкритому кар'єру спільного підприємства «Південна залізна руда» на тлі нападу Росії на Україну, у Кривому Розі, Україна, 23 квітня 2025 року — Томас Пітер
Карʼєр у Кіровограді, Україна. За даними Геологічної служби США, Україна має багато корисних копалин, критично важливих для економічного розвитку та оборони Америки — Єфрем Лукацький
Критики вказують: модель, де підвищена увага до прибуткових секторів, здатна створити перекіс. Прибуток концентрується в великих вузлових проєктах, тоді як місцеве відновлення — дороги, водогони, школи — лишається на повільних бюджетних рейках. Це посилює регіональну нерівність.
Паралельно виникає тема конфлікт інтересів. BlackRock володіє Global Infrastructure Partners — великим гравцем у фінансуванні мостів, портів, аеропортів. Якщо радник одночасно може бути зацікавлений у контрактах, потрібні запобіжники, інакше прозорість відбудови перетвориться на декларацію.
Урядові переговори історично вимагають державного лідерства, а не приватного диригування. Сам план Маршалла був інструментом зовнішньої політики США, але з чіткою відповідальністю урядів і парламентів. Коли ж ключову роль отримує корпорація, суспільна легітимність стає крихкішою.
Україна вже має болючий досвід «великих фондів», де обіцянки не завжди переходили у гроші. Тому репутаційний ризик високий: якщо публічно анонсувати сотні мільярдів, а потім показати лише мізерні надходження, це вдарить по довірі до держави та до самої ідеї відбудова України.
З іншого боку, залучення такого бренду дає політичний сигнал іншим інвесторам: Київ намагається говорити мовою глобальних ринків, а не тільки донорів. Для частини фондів це може бути «якорем» довіри. Але якість сигналу залежить від умов: хто керує, хто платить, хто контролює і хто відповідає.
Ключовим тестом стане структура майбутніх фондів. Якщо вони будуть фрагментовані за напрямами, з незалежними наглядовими радами та прозорими тендерами, ризики зменшаться. Якщо ж усе зведуть у єдину «чорну скриньку» під зовнішнім менеджментом, опір Європи і суспільства лише зросте.
Не менш важливе питання — як інтегрувати відновлення з реформами. Інвестори хочуть передбачуваних правил: судів, захисту власності, податкової стабільності та простих регуляцій. Без цього інвестиції в Україну залишаться точковими, а гарантії не перекриють ризик спорів.
Дискусія про контроль за коштами неминуче упирається в цифрові інструменти. Україні потрібні відкриті реєстри проєктів, бюджети, підрядників, KPI та аудит у реальному часі. Це не «красивий додаток», а умова виживання довіри, бо будь-який скандал на мільярди поставить під сумнів всю архітектуру.
Межова, на сході України, у грудні. Українські чиновники порівняли план відновлення своєї країни з планом Маршалла, проектом, що фінансується США, з метою відбудови Європи після Другої світової війни — Тайлер Хікс
Український військовослужбовець проходить біля житлових будинків, пошкоджених внаслідок російського військового удару на тлі нападу Росії на Україну, у прифронтовому місті Костянтинівка в Донецькій області, Україна, 20 грудня 2025 року — Олег Петрасюк/Прес-служба 24-ї ОМБ імені короля Данила ЗСУ
Ще один вимір — геополітичний. Якщо відбудова стане «бонусом» у переговорах із Москвою або валютною монетою США, Україна ризикує втратити частину суб’єктності. Утримати баланс означає зафіксувати рамку, де економіка підсилює безпеку, а не підміняє її короткостроковими угодами.
У цій рамці роль ЄС виглядає визначальною: саме він, за очікуваннями, фінансуватиме левову частку. Тому сприйняття «американського керма» може мати реальну ціну. Якщо країни Європи вирішать вкладати через власні інструменти, а не через зовнішній фонд, проект може роздробитися й уповільнитися.
Показовий факт: після згортання попередньої ініціативи європейці запустили власний фонд із ціллю близько 1 млрд євро на старті. Це скромно, але реалістично й під контролем інституцій. Такий підхід нагадує: довіра будується внесками й відповідальністю, а не цифрами.
Що має робити Україна в цій ситуації. По-перше, зафіксувати, що післявоєнна реконструкція — це не «ринок для своїх», а суспільний договір. По-друге, формалізувати, які сфери закриваються грантами, які — кредитами, які — концесіями, і де саме держава бере ризик, а де — ні.
Окремо слід прописати правила для ресурсних проектів, бо видобуток літію і титану та інші критичні матеріали завжди приваблюють лобізм. Без прозорих ліцензій, рент, екологічних стандартів і контролю громади отримає не розвиток, а чергову хвилю недовіри.
Важливо й те, як буде оформлений фонд розвитку України, який у документах фігурує як «Ukraine Development Fund». Якщо він стане майданчиком для інфраструктурних проєктів із ясною окупністю, це плюс. Якщо ж перетвориться на інструмент вибіркового доступу, з’являться судові ризики.
Скепсис бізнесу в Україні зводиться до простого: гроші мають джерело. Навіть заявлені $500 млрд публічних ресурсів у вигляді грантів і пільгових кредитів перевищують сумарну допомогу з початку вторгнення. Тому $800 млрд виглядає радше як рамка для торгу, а не бюджет.
Президент Трамп з президентом України Володимиром Зеленським у Мар-а-Лаго в Палм-Біч, штат Флорида, минулого місяця — Тірні Кросс
«Одне маю сказати: ми також хочемо «Томагавки», – сказав президент Трамп під час зустрічі в п’ятницю в Білому домі з президентом України Володимиром Зеленським. – Ми не хочемо віддавати речі, які нам потрібні для захисту нашої країни» — Тірні Кросс
Політична комунікація теж має ціну. Якщо Київ «продає» ідею великої відбудови Трампу, він має захистити умови від кабальних рішень. Потрібні правила: жодних непрозорих фондів, жодних «особливих режимів» без парламентського схвалення, жодних угод без незалежного аудиту.
Для інвесторів ключове — передбачуваність і захист, для донорів — ефективність і підзвітність, для громад — швидкі ремонти та робочі місця. Звести ці інтереси можна лише інституційно. Тому важливі не «обличчя» плану, а правила, KPI та санкції за порушення з першого дня.
Якщо роль BlackRock лишиться консультативною, а управління фондами розподілять між інституціями з публічним мандатом, напруга знизиться. Якщо ж компанія стане оператором потоків, ризик конфлікт інтересів і перекосу в бік США зросте, а для ЄС це може стати червоною лінією.
Потрібно чесно визначити горизонти. Відбудова України — це не два роки будівництва, а десятиліття модернізації енергомереж, логістики, житла й промисловості. Отже, контракти та борги житимуть довше за поточні каденції, і помилка в схемі сьогодні стане тягарем для наступних урядів.
Найреалістичніший сценарій — поєднання кількох «шарів» фінансування. Європа і міжнародні банки дають основу, США — політичний дах і частину гарантій, приватний капітал заходить у зрозумілі проєкти. Але для цього треба, щоб прозорість відбудови була вбудована в механіку, а не декларована на форумах.
Україні важливо не втратити право визначати пріоритети: спочатку безпека й базова інфраструктура, потім конкурентні сектори. Якщо дата-центри та штучний інтелект стануть витриною, а водогони й житло — «другорядним», суспільна підтримка плану швидко зникне.
Сторонам доведеться відповісти на прості, але неприємні питання: хто підписує, хто гарантує, хто аудирує, хто судиться у разі спору. Без відповідей мирний план США-Україна залишиться презентацією, а не дорожньою картою. І тоді Davos дасть медійний ефект, але не дасть капіталу.
У підсумку дискусія про BlackRock — це дискусія про модель. Чи буде відбудова України державним проєктом з міжнародним наглядом, чи ринковим пакетом, зібраним під інтереси американського бізнесу. Від вибору моделі залежить не лише швидкість реконструкції, а й суверенність України після війни.
Володимир Зеленський, Дональд Трамп, Володимир Путін — Фото: Офіс президента України; Деметріус Фрімен; Михайла Терещенка
