Зовнішня політика Дональда Трампа у 2026 році виглядає хаотичною за географією, але послідовною за суттю. Від Венесуели до Ірану, від Куби до Гренландії — Білий дім демонструє готовність використовувати економічний тиск, військову силу та дипломатичний шантаж як інструменти досягнення цілей.
Президент називає це «America First» — пріоритет національних інтересів США. Проте ізоляціонізмом ця стратегія не є. Навпаки, вона передбачає активне переформатування глобального порядку на користь Вашингтона, включно з територіальними претензіями та контролем над ресурсами.
Найвідвертіше цей підхід сформулював держсекретар Марко Рубіо на Мюнхенській безпековій конференції. За підрахунками редакції «Дейком», його виступ став одним із найжорсткіших ідеологічних маніфестів американської дипломатії за останні десятиліття — із прямою апеляцією до спадщини західних імперій.
Рубіо говорив про п’ять століть експансії Заходу — місіонерів, солдатів, колоністів — і назвав післявоєнний період «скороченням» західного світу. Антиколоніальні рухи він пов’язав із комунізмом і занепадом впливу. Така оцінка ламає усталену після 1945 року традицію, коли США позиціонували себе противником імперіалізму.
Пан Рубіо отримав овації за свою промову на Мюнхенській конференції з безпеки на початку цього місяця — Фото басейну від Алекса Брендона
Риторика «цивілізаційної впевненості» та відмова від «провини і сорому» перегукується з аргументами європейських правих рухів. У Мюнхені це прозвучало як спроба переосмислити трансатлантичну єдність на основі культурної спадщини, а не ліберального порядку.
Критики застерігають: святкування імперської спадщини в постколоніальному світі має ризиковані наслідки. У країнах Глобального Півдня, де національна ідентичність формувалася в боротьбі проти колоніалізму, така риторика може посилити антиамериканські настрої.
Особливо це стосується Близького Сходу. Погрози нової війни проти Ірану, концентрація військ у регіоні та жорсткі кроки проти Куби й Венесуели формують образ агресивної гегемонії. Для екстремістських груп це може стати додатковим інструментом мобілізації.
Водночас у США існує внутрішня дискусія. Частина консерваторів трактує слова Рубіо як захист західної культурної впевненості, а не заклик до колоніалізму. Інші вбачають у них реанімацію неоконсервативної стратегії глобального домінування під новою риторичною оболонкою.
Історики нагадують: від Франкліна Рузвельта до початку XXI століття американські президенти публічно дистанціювалися від імперського спадку Європи. Навіть під час воєн США формально виступали за самовизначення народів і міжнародне право.
Тепер тон змінився. Заяви про контроль над Гренландією, жорсткі тарифи та санкційний тиск, розширення військової присутності — усе це формує образ «глобалізму по-американськи», де альянси використовуються як платформи примусу.
Пан Рубіо отримав овації за свою промову на Мюнхенській конференції з безпеки на початку цього місяця — Фото басейну від Алекса Брендона
Європейські партнери реагують стримано. Частина чиновників у приватних розмовах визнає: США повертаються до політики сили, але принаймні роблять це відкрито. Інші побоюються, що така риторика нормалізує експансіонізм у міжнародних відносинах.
Китай і Росія можуть скористатися цим дискурсом, посилюючи власну пропаганду про «американський імперіалізм». У глобальній конкуренції наративів це створює додатковий простір для їхнього впливу в Азії, Африці та Латинській Америці.
У стратегічному вимірі політика Трампа поєднує військову міць, економічний націоналізм і культурний консерватизм. Це не відхід США зі світу, а спроба переоформити світ за власними правилами — без вибачень за історію.
Чи стане ця модель довгостроковою? Багато залежить від внутрішньої підтримки та реакції союзників. Якщо Європа дистанціюється, а Глобальний Південь консолідується проти такого курсу, Вашингтон ризикує отримати зворотний ефект.
У підсумку зовнішня політика Трампа дедалі більше виглядає як повернення до логіки великодержавної експансії. Питання в тому, чи готовий світ XXI століття прийняти риторику і практики, що нагадують XIX. І чи не стане «America First» каталізатором нової хвилі геополітичної турбулентності.
