Будапештський меморандум: шлях від великих надій до випробувань міжнародного права

Коли світові лідери та аналітики говорять про потенційну ескалацію з боку Росії щодо України, усе частіше лунає згадка про Будапештський меморандум 1994 року. Документ мав закріпити гарантії безпеки для України в обмін на її ядерне роззброєння, проте події останніх років — від анексії Криму в 2014-му до загрози повномасштабної агресії — демонструють, що реальні механізми застосування цих гарантій украй слабкі. Ба більше, з’являються питання про юридичну силу документа та готовність США виконувати роль «захисника», якщо Росія знову порушить умови Меморандуму.

Загалом Будапештський меморандум часто порівнюють із статтею 5 Статуту НАТО, хоча обидва формати зобов’язань суттєво відрізняються і за змістом, і за дієвістю. Тож чим насправді є цей Меморандум, які «безпекові запевнення» він містить і чому навіть самі підписанти ухиляються від прямих зобов’язань? Спробуймо розібратися.

Передумови: ядерний арсенал і геополітика 1990-х

Після розпаду СРСР Україна раптово стала володаркою третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Упродовж радянської доби саме на території УРСР були розміщені численні ядерні боєголовки, і в 1991 році, з проголошенням незалежності, постало глобальне питання про долю цієї зброї. Водночас світова спільнота, передусім США, прагнула запобігти неконтрольованому поширенню ядерних технологій.

Коли світові лідери та аналітики говорять про потенційну ескалацію з боку Росії щодо України, усе частіше лунає згадка про Будапештський меморандум 1994 року. Документ мав закріпити гарантії безпеки для України в обмін на її ядерне роззброєння, проте події останніх років — від анексії Криму в 2014-му до загрози повномасштабної агресії — демонструють, що реальні механізми застосування цих гарантій украй слабкі. Ба більше, з’являються питання про юридичну силу документа та готовність США виконувати роль «захисника», якщо Росія знову порушить умови Меморандуму.

Загалом Будапештський меморандум часто порівнюють із статтею 5 Статуту НАТО, хоча обидва формати зобов’язань суттєво відрізняються і за змістом, і за дієвістю. Тож чим насправді є цей Меморандум, які «безпекові запевнення» він містить і чому навіть самі підписанти ухиляються від прямих зобов’язань? Спробуймо розібратися.

Передумови: ядерний арсенал і геополітика 1990-х

Після розпаду СРСР Україна раптово стала володаркою третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Упродовж радянської доби саме на території УРСР були розміщені численні ядерні боєголовки, і в 1991 році, з проголошенням незалежності, постало глобальне питання про долю цієї зброї. Водночас світова спільнота, передусім США, прагнула запобігти неконтрольованому поширенню ядерних технологій.

Саме тоді окреслилася необхідність формалізувати домовленості, щоб Україна добровільно позбулася ядерних запасів, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє такими арсеналами. В обмін Україна розраховувала на міжнародне право та гарантії недоторканності кордонів. Зрештою, 1994 року була досягнута угода — саме тоді й з’явився на світ Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, відомий як Будапештський меморандум.

Президент України Леонід Кравчук (праворуч) бере руку за руку з президентом Біллом Клінтоном і президентом Росії Борисом Єльциним після підписання угоди про ядерне роззброєння в 1994 році. Сергій Супінський

Зміст Меморандуму: реальні обіцянки і формальності

Документ було підписано Україною, Росією, Сполученими Штатами та Великою Британією. Ключові пункти, які здебільшого називають «безпековими запевненнями», звучали так:

1. Поважати суверенітет і територіальні кордони України.
2. Утримуватися від погрози силою або її застосування проти України, а також від економічного тиску.
3. Шукати невідкладних дій від Ради Безпеки ООН, якщо ядерна зброя все ж буде застосована або проти України, або їй загрожуватимуть нею.

На перший погляд, це нагадує обіцянку гарантувати безпеку, однак Меморандум не містить юридично зобов’язальних формулювань, які б прямо вказували на необхідність військового втручання у разі акту агресії. Він радше «запевняє» та «зобов’язує» в рамках уже чинного міжнародного права, зокрема Статуту ООН. Самі автори документа усіляко наголошували на тому, що йдеться не про «гарантії» в сенсі статті 5 НАТО, а саме про «assurances» — тобто м’якші формулювання.

Заяви американських посадовців: «Без нових гарантій»

Іще напередодні офіційного підписання Меморандуму у США виникали дискусії з приводу того, чи зобов’язують ці домовленості Вашингтон надавати військову допомогу Україні в разі вторгнення. Представники Державного департаменту наголошували:

• Документ не є офіційним договором чи угодою, що вимагає ратифікації американським Сенатом.
• Зобов’язання за Меморандумом — це радше повторення зобов’язань, які вже існують у рамках інших міжнародних актів.
• Меморандум не містить механізму збройного захисту України з боку США в разі нападу.

Приміром, один високопоставлений чиновник на брифінгу зазначив, що «це — безпекові запевнення, а не гарантії… вони не мають нічого спільного з обов’язками за статтею 5 НАТО». Держсекретар Воррен Крістофер, один із ключових американських дипломатів 1990-х років, уникав прямої відповіді, коли його запитували, чи «гарантують» США українські кордони від можливих зазіхань Росії. Це свідчило про небажання Вашингтона брати на себе нові й масштабні військові зобов’язання.

Порушення Меморандуму в 2014 році: анексія Криму

У 2014-му Росія відверто порушила Будапештський меморандум, анексувавши Крим. У відповідь Україна нагадала світові про Меморандум як основу, з якої випливає обов’язок підписантів зупинити агресора. Однак США та Велика Британія наголосили, що документ не встановлює імперативу військового втручання.

Вони обмежилися політично-дипломатичною підтримкою України, ініціювали санкції проти Росії та намагалися витіснити її з міжнародних переговорних майданчиків. Така реакція підштовхнула багатьох спостерігачів і пересічних українців до висновку, що Будапештський меморандум не має реальної «зубастої» сили.

Чи повинні США «захищати» Україну?

У дискусіях, зокрема в американському інформаційному просторі, нерідко лунає теза, що США, мовляв, узяли на себе «моральне зобов’язання» стати на захист України. Однак офіційна позиція залишається незмінною від середини 1990-х:

1. Меморандум не є договором. Він не пройшов процедури затвердження в Конгресі.
2. Немає механізму примусу. На відміну від статті 5 НАТО, Будапештський меморандум не передбачає автоматичного колективного оборонного реагування.
3. «Ми гарантуємо, що не застосовуватимемо ядерну зброю» — саме такий ключовий сенс міститься в Меморандумі для країн-гарантів щодо України, а не про обов’язкове введення військ США чи Великої Британії у разі акту агресії.

Тим не менш, зобов’язання «шукати невідкладних дій від Ради Безпеки ООН» зберігається, але Росія, яка сама є постійним членом Ради Безпеки, має право вето й може блокувати будь-які резолюції, спрямовані проти її інтересів. У підсумку, виходить замкнене коло, за якого формально передбачені «консультації», але на практиці вони не здатні зупинити агресію.

Сучасні виклики: нова ескалація

Після 2014 року Росія продовжує стягувати війська до кордонів з Україною, а світ з острахом дивиться на чергову фазу воєнної ескалації. У такій ситуації Будапештський меморандум знову опинився в центрі уваги: чи вимагає він від США чи Великої Британії «рятувальної операції»?

Чимало політиків і експертів, особливо в Україні, нагадують, що цей документ був умовою відмови від ядерного статусу і передбачав збереження цілісності держави. Та з юридичної точки зору, меморандум залишається «політичним», а не «юридично обов’язковим» актом. Міністри і дипломати країн-гарантів цілком можуть його інтерпретувати як декларацію намірів, що не накладає конкретних військових зобов’язань.

Правова пастка: «assurances» проти «guarantees»

На момент підписання Меморандуму в Будапешті 1994 року вже точилися суперечки щодо різниці між «security assurances» (безпекові запевнення) та «security guarantees» (власне гарантії). Український текст містив слово «гарантії», тоді як англомовна версія документу прописувала саме «assurances». Саме це і призвело до неузгодженостей, які набули критичного характеру, коли виникла ситуація прямого порушення — анексія Криму.

З погляду міжнародного права, навіть попри різницю в перекладі, будь-який документ, який не ратифікований у країнах-підписантах як офіційний договір, не матиме жорсткої сили. Сторони можуть посилатися на «дух угоди», однак агресор часто спекулює на відсутності прямої відповідальності та можливих санкцій за її невиконання.

Критика Меморандуму: прорахунок чи єдиний можливий компроміс?

Деякі аналітики звинувачують українське керівництво 1990-х у «наївності» або «короткозорості», стверджуючи, що поступка відмови від ядерної зброї була занадто великою, зважаючи на невиразні гарантії. Однак важливо пам’ятати:

• Відмова від ядерного арсеналу була однією з передумов політичного й економічного партнерства із Заходом.
• Ядерне роззброєння спиралося на загальну логіку світу після холодної війни, коли ліквідація надлишку ракет здавалась обопільною вигодою для всіх гравців.
• Україна отримала, принаймні на папері, визнання своїх кордонів і запевнення про невикористання проти неї ядерної зброї, що відповідало глобальному тренду на зменшення ролі ядерних сил.

Як показав час, підписання Будапештського меморандуму мало більше політичне, аніж правове значення. Його ключова перевага була в продемонстрованій готовності України діяти за правилами. Проте недолік — відсутність конкретних механізмів примусу — став очевидним, коли одна зі сторін (Росія) повністю ігнорує міжнародне право і фактично руйнує фундамент угоди.

Чому згадки про Меморандум не зникнуть?

Незважаючи на «мутність» правових формулювань, факт існування Будапештського меморандуму дає Україні важливий аргумент на міжнародній арені:

1. Моральний обов’язок: Західні союзники, особливо США, брали на себе роль гарантів порядку, а відтак морально зобов’язані реагувати на порушення.
2. Політичний тиск: Нагадування про те, що Україна відмовилася від ядерного потенціалу, лягає в основу вимог до міжнародної спільноти про рішучу протидію агресії.
3. Важіль публічності: Кожного разу, коли Росія порушує норми, Київ може посилатися на Меморандум, порушуючи тему в ООН, ОБСЄ чи інших форматах.

Утім, ця стратегія може мати обмежену ефективність, якщо світові гравці не готові до рішучих кроків. Відповідь Заходу переважно зводиться до санкцій, дипломатичного тиску, але не до відкритого введення військ.

Уроки для майбутнього: чому справа не лише в Україні

Історія Будапештського меморандуму виходить за межі конфлікту України та Росії, адже стосується загальної концепції ядерного нерозповсюдження. Якщо одна країна відмовляється від свого ядерного потенціалу в обмін на абстрактні «запевнення», а потім стає жертвою агресії, — це викликає скепсис інших держав, які потенційно можуть розвивати ядерні програми.

Таким чином, бездіяльність та розмиті формулювання підштовхують світ до неприємного висновку: будьте обережними з довірою до декларацій, бо в критичній ситуації вони можуть виявитися порожнім звуком. Навіть великі дипломати США визнавали, що Меморандум не надає Києву реального військового захисту.

Сьогодні, коли обговорюються нові пакети допомоги, летальна зброя від союзників та можливість консультацій між НАТО й Україною, стає очевидно: актуальна підтримка цінніша за будь-які абстрактні паперові зобов’язання.

Висновок: значущість документа і його межі

• Будапештський меморандум залишається вагомим історичним документом, який демонструє, як далекоходящі геополітичні компроміси можуть не мати твердих механізмів реалізації.
• США та Велика Британія надалі стоять на позиції, що Меморандум не накладає на них прямих військових обов’язків.
• Для України цей документ став фактором, що легітимізує її претензії до міжнародної спільноти на підтримку в разі агресії з боку Росії.
• Після 2014-го очевидно, що навіть «запевнення безпеки» від ядерних держав виявляються крихкими, якщо одна зі сторін не визнає загальних правил гри.
• Україна, нагадуючи світу про те, як вона відмовилася від ядерної зброї, апелює до совісті глобальних гравців, шукаючи практичних способів захисту.

Зрештою, якщо Росія продовжить і далі ігнорувати міжнародне право й посилювати свій тиск на Україну, Будапештський меморандум лишатиметься в центрі уваги. Він увійде в історію як повчальний приклад того, наскільки важливо мати конкретні та чітко прописані гарантії (а не розмиті «assurances»), аби справді убезпечити суверенітет держави. Поки світ спостерігає за розвитком подій, цей документ, підписаний майже тридцять років тому, нагадує: навіть найгучніші декларації можуть розбитися об сувору реальність, якщо відсутні дієві механізми виконання.

Історичний контекст ядерного роззброєння

Україна на початку 1990-х років опинилася в унікальній ситуації. Після розпаду СРСР на її території залишилася значна кількість ядерних боєголовок і потужна військова інфраструктура. Фактично, Україна отримала третій за розміром стратегічний ядерний потенціал у світі, ставши одним із ключових факторів міжнародної безпеки. Проте всередині держави розгорталися складні політичні процеси, а світова спільнота наполягала на дотриманні принципів нерозповсюдження ядерної зброї.

Іще 7 травня 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук і Президент США Джордж Буш-старший досягли важливої угоди, яка окреслила шляхи, якими Україна мала приєднатися до Договору СНО-1 (скорочено від «Стратегічні Наступальні Озброєння»), а також зобов’язалася вивезти зі своєї території всі тактичні ядерні боєзаряди. Хоча формально з боку США не було надано прямих гарантій безпеки, Вашингтон все ж демонстрував готовність допомогти у транзиті до без’ядерного статусу, пропонуючи співпрацю в економічній та політичній сферах.

Ці події відбувалися в контексті, коли і Білорусь, і Казахстан, котрі також успадкували радянську ядерну зброю, роздумували над форматом власного ядерного роззброєння. Кожна з республік прагнула максимально убезпечити себе, посилаючись на можливі загрози з боку інших колишніх радянських держав, передусім Росії. У результаті, переговори виявилися складними, але прагнення до міжнародного права і досягнення стратегічної стабільності перемогло — Україна врешті-решт вирішила стати без’ядерною країною.

Історичний контекст ядерного роззброєння

Україна на початку 1990-х років опинилася в унікальній ситуації. Після розпаду СРСР на її території залишилася значна кількість ядерних боєголовок і потужна військова інфраструктура. Фактично, Україна отримала третій за розміром стратегічний ядерний потенціал у світі, ставши одним із ключових факторів міжнародної безпеки. Проте всередині держави розгорталися складні політичні процеси, а світова спільнота наполягала на дотриманні принципів нерозповсюдження ядерної зброї.

Іще 7 травня 1992 року тодішній Президент України Леонід Кравчук і Президент США Джордж Буш-старший досягли важливої угоди, яка окреслила шляхи, якими Україна мала приєднатися до Договору СНО-1 (скорочено від «Стратегічні Наступальні Озброєння»), а також зобов’язалася вивезти зі своєї території всі тактичні ядерні боєзаряди. Хоча формально з боку США не було надано прямих гарантій безпеки, Вашингтон все ж демонстрував готовність допомогти у транзиті до без’ядерного статусу, пропонуючи співпрацю в економічній та політичній сферах.

Ці події відбувалися в контексті, коли і Білорусь, і Казахстан, котрі також успадкували радянську ядерну зброю, роздумували над форматом власного ядерного роззброєння. Кожна з республік прагнула максимально убезпечити себе, посилаючись на можливі загрози з боку інших колишніх радянських держав, передусім Росії. У результаті, переговори виявилися складними, але прагнення до міжнародного права і досягнення стратегічної стабільності перемогло — Україна врешті-решт вирішила стати без’ядерною країною.

Мотивація США та позиція України

Для Сполучених Штатів було вкрай важливо, щоби нові незалежні держави, сформовані після розпаду СРСР, не стали власниками неконтрольованих ядерних запасів. Натомість адміністрація Джорджа Буша-старшого намагалася переконати Київ, що найкращим способом захисту суверенітету є економічна співпраця та участь у міжнародних інституціях. Однак Україна прагнула мати чіткі гарантії безпеки, що особливо актуалізувалося в контексті можливої загрози з боку Росії. Ситуація в Криму того часу була вже очевидним сигналом: півострів заявляв про сепаратистські тенденції, а російські політичні діячі, на кшталт віцепрезидента РФ Олександра Руцького, підігрівали тамтешній рух за відокремлення від України.

Леонід Кравчук вимагав від США більш чітких обіцянок щодо безпеки. Втім, американська сторона відповіла, що головною гарантією має стати розвиток України як незалежного партнера: ідеться про вихід на світові ринки, залучення іноземних інвестицій, взаємодію зі структурами, які здатні забезпечити стабільність. Ця позиція США відповідала загальній логіці початку 90-х: Вашингтон ставив у пріоритет створення дружнього середовища для молодих демократій, уникаючи прямих військово-політичних зобов’язань.

У будь-якому разі, угода 7 травня 1992 року продемонструвала важливість доктрини відмови від ядерної зброї, яку Україна поступово втілювала. Тактичні боєзаряди мали бути передані Росії для подальшого демонтажу, а стратегічні озброєння ліквідовані у визначені терміни згідно з положеннями СНО-1. Такий крок був водночас символом довіри в період, коли Україна ще не цілком утвердилася як суб’єкт геополітичних відносин.

Кроки до формалізації: дипломатичні та економічні угоди

Під час зустрічі в Білому домі було укладено низку двосторонніх угод, покликаних зміцнити партнерські зв’язки. Угода про торгівлю стала підґрунтям для надання режиму найбільшого сприяння українським товарам. Не менш важливим був договір із Корпорацією приватних зарубіжних інвестицій (OPIC), що відкрив шлях для страхування і фінансування проектів за участю американського бізнесу. Своєю чергою, прихід до України Корпусу миру засвідчив готовність США надавати технічну допомогу та розвивати людські контакти між країнами.

Окрім офіційних протоколів, було зроблено й низку дипломатичних жестів, що наголошували на шанобливому ставленні до України як до незалежного партнера, а не як до «додатка» Росії. Повний церемоніал у Вашингтоні, гарматний салют у Пентагоні, спільний візит президентів до президентської резиденції у Кемп-Девіді — все це свідчило, що США визнають важливість Києва в новій геополітичній системі. Це контрастувало з політикою адміністрації Буша лише рік перед тим: у сумнозвісній промові в Києві (1 серпня 1991 року) Буш-старший фактично закликав українців не поспішати з відокремленням від СРСР. Тепер же, у травні 1992-го, меседж був протилежним: «США стоять поруч із демократичною Україною».

Ядерне роззброєння і майбутнє України

Важливим елементом зобов’язань стало вивезення з України тактичної ядерної зброї, що перебувала під спільним командуванням Збройних сил колишнього СРСР. За тодішніми заявами американської та української сторін, такі боєзаряди мали бути передані для демонтажу в Росію до 1 липня 1992 року. Офіційні повідомлення з Москви іноді випереджали реальний стан справ, бо в Києві висловлювали сумніви, чи справді «останній ешелон» уже виїхав.

Україна також підтвердила свій намір підписати та ратифікувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє ядерним арсеналом. Деякі стратегічні боєголовки ще лишалися на теренах країни, та згідно з домовленостями, мали бути ліквідовані протягом семи років. Уже тоді, у 1992-му, розпочався шлях, що привів зрештою до офіційного статусу без’ядерної України й Будапештського меморандуму 1994 року.

Як відомо, меморандум мав закріпити гарантії безпеки від провідних ядерних держав, включно з Росією. Утім, події 2014-го й подальші агресивні дії РФ проти України засвідчили, що формальні обіцянки можуть не стати запорукою реального захисту суверенітету. Проте в 1992 році це ще не вбачалося проблемою: США наголошували, що «повна інтеграція у міжнародні структури» є найкращим рецептом безпеки. Україна, своєю чергою, вірила, що світова спільнота оцінить її відмову від ядерної зброї та підтримає при будь-яких загрозах.

Кримський чинник і питання безпеки

Промови Леоніда Кравчука під час візиту до Вашингтона, про які повідомляли в пресі, були сповнені застережень щодо потенційної небезпеки, яку Росія може становити для нової української державності. Кравчук критикував російських посадовців за втручання у внутрішні справи України, зокрема в Криму. Це окремо наголошувалося в контексті бажання Києва мати чіткий механізм гарантії безпеки, адже територіальні претензії на кшталт відокремлення півострова створювали небезпечний прецедент.

Зі свого боку, Білий дім відкинув ідею надання негайних військових чи політико-правових гарантій. Натомість акцент зробили на розвитку економічної співпраці, наголошуючи, що залучення України у світовий ринок, наближення до західних країн і демократизація стануть найефективнішою «страховкою». Уперше на такому рівні прозвучала думка, що саме взаємодія з міжнародними фінансовими організаціями і ринками виведе Україну з політико-економічної ізоляції та зробить потенційний конфлікт із нею невигідним будь-якій стороні.

Погляд на наслідки і нездійснені обіцянки

Хоча угоди 1992 року не стали повноцінними безпековими домовленостями, вони заклали правове й моральне підґрунтя, на якому будувалася подальша зовнішня політика України. У чому ж значущість цих домовленостей?

Відмова від ядерного арсеналу

Україна взяла чіткий курс на ядерне роззброєння, закріпивши за собою статус конструктивного учасника міжнародних процесів. Це дозволило відкривати двері до великої політики, однак, як з’ясувалося, відповідні «гарантії безпеки» мали декларативний характер.

Зміцнення міжнародних зв’язків

Співпраця з США поклала початок широкому спектру економічних угод. Запровадження режиму найбільшого сприяння в торгівлі й приход Корпусу миру дали Україні шанс активно розвиватися, переймати досвід і отримувати інвестиції.

Символічне визнання суверенітету

Сам факт організації урочистих церемоній і переговорів на найвищому рівні став знаком того, що Вашингтон визнає Київ одним із ключових гравців на пострадянському просторі. Для України це був сигнал: її незалежність таки сприймають серйозно.

Невирішеність безпекових питань

Адміністрація Буша намагалася оминути складні формулювання про гарантії безпеки, які вимагала Україна. Відтак уже тоді закладався прецедент, коли одна зі сторін (Київ) очікувала дієвих механізмів, а інша (Вашингтон) визнавала лише загальні зобов’язання. Це зіграло фатальну роль під час кризи 2014 року та подальшої російської агресії.

Чи виправдалися очікування?

З погляду політичних реалій, значна частина сподівань України на повну геополітичну безпеку залишилася нереалізованою. І хоча саме у 1992-му було зроблено перші кроки до Будапештського меморандуму, підписаного двома роками пізніше, історія довела: у разі відсутності жорстких зобов’язань із боку гарантів агресор може нехтувати домовленостями.

Та якщо брати економічну площину, то завдяки спільним проектам, підтримці та технологічній допомозі з боку США Україна змогла частково «встати на ноги». І хоча перехід від планової до ринкової економіки тривав десятиліттями, той фундамент 1992 року мав певний позитивний вплив. Створення сприятливого інвестиційного клімату, активізація міжнародної торгівлі, встановлення контактів із глобальними інституціями — усе це, зрештою, стало важливою опорою для майбутніх реформ.

Емоційний вимір: уроки історії

Для українського суспільства тема ядерного роззброєння часто постає через призму болючих питань: чи варто було здавати один із найбільших ядерних потенціалів без конкретних безпекових гарантій? Чи не наївно було вірити, що політичні декларації самі по собі можуть захистити територіальну цілісність? 1992 рік став відправною точкою цих дискусій, які тривають досі.

Тоді не було одностайності й серед самих українських політиків, утім суспільний настрій тяжів до того, щоб покінчити з радянською спадщиною та влаштуватися в клуб «мирних» держав. Усе це відбувалося під емоційною динамікою: Україна ще не цілком усвідомила себе як незалежну країну, конституційні процеси лише набирали обертів, а будь-яка згадка про ядерну зброю здавалася перешкодою для легітимності на міжнародній арені.

Слід визнати: якби тодішні лідери знали, які трагічні наслідки матиме агресія Росії через два десятиліття, переговори про безпекові гарантії в 1992—1994 роках могли б мати зовсім інший характер. Водночас досвід показує, що повноцінна система міжнародних зобов’язань мала бути набагато жорсткішою, ніж меморандуми чи широкі декларації.

Підсумок і погляд у майбутнє

Події травня 1992 року у Вашингтоні окреслили для України шлях: повний демонтаж ядерних боєголовок, розбудова суверенної держави, пошук економічної підтримки й «інтеграція у світовий простір». Тоді здавалося, що такий компроміс — найкращий із можливих. Історія підтвердила лише частину цих сподівань, адже гарантії безпеки виявилися слабкими, а найціннішим результатом стала можливість для України розвивати торговельні зв’язки, налагоджувати контакти з іноземним бізнесом і залучати кошти на стабілізацію економіки.

Сьогодні, із перспективи багатьох випробувань, Україна чітко бачить недоліки тодішніх домовленостей: вони не вберегли від територіальних зазіхань, не дали дієвих механізмів впливу в разі агресії. Проте ці ж домовленості заклали основу для стратегічної співпраці з такими ключовими партнерами, як США. І хоча «доктрина відмови від ядерної зброї» принесла розчарування в питанні безпеки, вона ж відкрила двері в цивілізований світ.

Врешті-решт, із травня 1992 року Україна не тільки збагнула важливість міжнародного права, а й усвідомила, наскільки воно може бути уразливим, коли проти тебе діє сильніший сусід, спроможний ігнорувати підписані угоди. Це один із найголовніших уроків тієї епохи: жодні формальні акти не є дієвими без реальної підтримки спільноти держав, рішучих захищати правила гри.

Тож підсумок цієї історичної події полягає в тому, що домовленості 1992 року між Кравчуком і Бушем окреслили одразу два вектори розвитку: реальність без’ядерної України з усіма її перевагами та недоліками, а також глибоке усвідомлення ролі дієвих гарантій безпеки, без яких навіть найурочистіші підписи залишаються переважно символічними. Проте саме з такого непростого початку виросла нова українська дипломатія, яка завдяки тим-таки зв’язкам і набутому досвіду змогла розраховувати на підтримку світу у складні моменти власної історії.

Будапештський меморандум: історія зради

Підписаний у 1994 році Будапештський меморандум став одним із ключових документів, що визначав безпекову архітектуру пострадянського простору. Україна, яка після розпаду СРСР володіла третім за величиною ядерним арсеналом у світі, погодилася на його ліквідацію в обмін на гарантії безпеки від Росії, США та Великої Британії.

Документ гарантував суверенітет, територіальну цілісність і ненапад на Україну. Однак вже у 2014 році Росія анексувала Крим, а у 2022 році розпочала повномасштабне вторгнення, остаточно перекресливши будь-які положення меморандуму.

Як повідомляє газета «Дейком», фактичний вихід Росії з угоди, а також відсутність реальної підтримки України з боку інших гарантів означають, що документ втратив будь-яку юридичну та практичну чинність. Це ставить питання: якщо Україна виконала свої зобов’язання, а її гаранти — ні, чи має Київ право повернутися до статусу ядерної держави?

Будапештський меморандум: історія зради

Підписаний у 1994 році Будапештський меморандум став одним із ключових документів, що визначав безпекову архітектуру пострадянського простору. Україна, яка після розпаду СРСР володіла третім за величиною ядерним арсеналом у світі, погодилася на його ліквідацію в обмін на гарантії безпеки від Росії, США та Великої Британії.

Документ гарантував суверенітет, територіальну цілісність і ненапад на Україну. Однак вже у 2014 році Росія анексувала Крим, а у 2022 році розпочала повномасштабне вторгнення, остаточно перекресливши будь-які положення меморандуму.

Як повідомляє газета «Дейком», фактичний вихід Росії з угоди, а також відсутність реальної підтримки України з боку інших гарантів означають, що документ втратив будь-яку юридичну та практичну чинність. Це ставить питання: якщо Україна виконала свої зобов’язання, а її гаранти — ні, чи має Київ право повернутися до статусу ядерної держави?

Чи має Україна технічну можливість відновити ядерний арсенал?

Українська промисловість і наукова база залишаються потужними навіть після тридцяти років роззброєння. Україна має:

• Значний запас збагаченого урану. В Україні розташовані кілька родовищ урану, а також є можливості для його збагачення.
• Розвинену ракетну промисловість. Україна була одним із ключових виробників балістичних ракет у СРСР, зокрема на заводі «Південмаш».
• Фахівців ядерної галузі. Навіть після відмови від ядерної зброї в країні залишилися тисячі експертів, які працювали над її розробкою.
• Інфраструктуру для розробки боєголовок. Українські дослідницькі реактори та наукові центри здатні працювати над відновленням технологій ядерної зброї.

Тобто технічно відновлення ядерного арсеналу в Україні є питанням часу та політичної волі.

Президент Трамп під час бойової зустрічі в Овальному кабінеті з президентом України Володимиром Зеленським у п’ятницю 28 лютого 2025 року. Даг Міллс

Формальний статус vs. реальність: Україна як постфактум ядерна держава?

Після порушення Будапештського меморандуму можна стверджувати, що Україна повернулася до статусу ядерної держави в юридичному сенсі. Якщо міжнародні домовленості було зламано однією зі сторін, решта зобов'язань також втрачають чинність.

Виникає питання: чи має Україна вже зараз прихований ядерний потенціал, аналогічний ізраїльському? Офіційно Ізраїль не визнає наявність ядерної зброї, але міжнародні експерти переконані, що країна володіє нею. Можливо, Україна обрала подібний шлях — не афішувати наявність ядерної програми, але мати козир на майбутнє.

Непрямі докази існування ядерної програми в Україні

Деякі аналітики звертають увагу на такі фактори:

1. Високий рівень секретності. З 2014 року низка ядерних об’єктів України закриті для іноземних інспекторів, що може свідчити про проведення закритих досліджень.
2. Висловлювання політичних лідерів. Президент Зеленський на Мюнхенській конференції 2022 року заявив, що Україна може переглянути свою без’ядерну політику.
3. Розвиток ракетних технологій. Україна активно працює над далекобійними ракетами, які можуть бути носіями ядерного заряду.
4. Агресивна реакція Росії. Москва неодноразово заявляла, що Україна «намагається створити ядерну зброю».

Звісно, всі ці фактори не є прямими доказами, але вони свідчать про потенційний розвиток української ядерної програми.

Медики 79-ї десантно-штурмової бригади цього місяця лікують та стабілізують стан українського військового, пораненого російським безпілотником на сході України. Тайлер Хікс

Українські військові підготували зброю та боєприпаси, готуючись до наступу на російських солдатів на сході України на початку цього місяця. Тайлер Хікс

Чи можлива легалізація ядерного статусу України?

Якщо Україна відкрито заявить про відновлення ядерного арсеналу, це спричинить міжнародну кризу. США, ЄС та НАТО виступають за збереження ДНЯЗ (Договору про нерозповсюдження ядерної зброї) і можуть накласти санкції.

Проте є й альтернативний сценарій:

• Формальна відсутність ядерної зброї, але наявність технологічної готовності. Це дозволило б Україні уникнути санкцій, зберігаючи стратегічну невизначеність.
• Модель «ядерної парасольки». Україна може досягти домовленостей з країнами НАТО про розміщення ядерної зброї на своїй території, аналогічно до того, як це зробила Польща, ведучи переговори з Францією.
• Офіційне повернення до статусу ядерної держави. Це радикальний варіант, який потребуватиме політичної підтримки та ресурсів.

Наслідки для глобальної безпеки

Якщо Україна отримає ядерну зброю, це запустить ланцюгову реакцію в Європі та світі. Інші країни також можуть почати переглядати свої зобов'язання:

• Польща, Литва та інші східноєвропейські країни можуть розглянути аналогічний сценарій через загрозу з боку Росії.
• Японія та Південна Корея можуть вийти з ДНЯЗ через загрозу з боку Китаю та Північної Кореї.
• Іран може офіційно заявити про володіння ядерною зброєю, що призведе до ще більшої нестабільності на Близькому Сході.

Висновки: Україна як новий геополітичний фактор

Фактичне порушення Будапештського меморандуму означає, що Україна юридично більше не зобов'язана дотримуватись без'ядерного статусу. У неї є всі необхідні ресурси для відновлення ядерного арсеналу, і питання лише в тому, чи вже це сталося або чи відбудеться в найближчому майбутньому.

Україна може скористатися ізраїльською моделлю та залишати це питання відкритим, зберігаючи стратегічну невизначеність. У будь-якому випадку, світ більше не може ігнорувати той факт, що баланс сил змінився, і Київ стає одним із ключових факторів глобальної безпеки.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила ЗСУ варить каву, відпочиваючи в бліндажі, під час нападу Росії на Україну, біля прифронтового міста Часів Яр Донецької області, Україна, 28 лютого 2025 року. Олег Петрасюк