Адміністрація Дональда Трампа готується депортувати частину українців з остаточними ордерами на видворення до країни, яка четвертий рік живе у стані повномасштабної війни. Йдеться не про масові «рейди» серед нових біженців, а про людей, які давно мешкають у США, мають старі вироки або формальні порушення міграційна політика і роками перебували під контролем ICE.
За даними українського посольства у Вашингтоні, американська влада розглядає видворення приблизно 80 громадян України, що мають остаточні рішення про депортація українців. Формально йдеться про осіб, які порушили закони США, отримали вироки й вичерпали всі інстанції оскарження. Фактично ж це перша спроба зробити масове повернення українців під час найважчої фази війни.
Кейс Романа Суровцева демонструє складність таких рішень. Він приїхав до США у дитинстві, легально отримав грін-карту, відсидів покарання за злочини юності й понад десять років жив як інтегрований емігрант. Одруження, діти, власний бізнес — типовий шлях відновлення після тюремного терміну. Проте старий ордер на депортацію був активований у рамках кампанії Трампа із масового видворення.
Адвокати Суровцева наголошують, що Україна довгий час не підтверджувала його громадянство, а Росія відмовилася приймати. В умовах війна та воєнний стан цей контекст докорінно змінився. Київ зараз зацікавлений у поверненні чоловіків призовного віку, а суди США фіксують «покращену кооперацію» України з американською стороною. Це створює нову реальність для тих, хто роками жив у режимі невизначеності.
Позиція української влади звучить прагматично й жорстко. Анонімний радник Володимира Зеленського прямо заявив, що Україна «знайде їм хороше застосування». В умовах мобілізація та великих втрат ця фраза означає одне: депортовані, ймовірно, потраплять у систему військкоматів, де призов для чоловіків 18–60 років є обов’язковим, а виїзд з країни жорстко обмежений.
Посол Ольга Стефанішина водночас наголошує на юридичній стороні. Вона підкреслює, що депортація — «рутинний механізм» у міграційна політика більшості держав і застосовується незалежно від національності. Таким чином Київ демонструє готовність бути «незручним, але надійним» партнером Вашингтона, що важливо на тлі мільярдної військової допомоги та довгострокових угод щодо відбудови.
З американського боку аргументація будується на принципі «верховенства закону». Судді, призначені Трампом, наголошують: особи на кшталт Суровцева отримали «повний due process», а їхні ордери на видворення залишаються чинними. Альтернативним напрямком депортації може стати третя країна або Росія, якщо Україна відмовиться приймати, але нині сценарію відмови фактично не розглядають.
Правозахисники й адвокати звертають увагу на інший вимір: міжнародне право забороняє повертати людей до країн, де вони можуть зазнати переслідувань, катувань чи нелюдського поводження. Україна формально не є «тоталітарним режимом», але становище чоловіків, які різко потрапляють у воєнний стан, піднімає питання: де закінчується законна мобілізація і починається непрямий примус до участі у війні.
Особливо гостро це виглядає в історіях тих, хто формально «заслуговує» на депортацію, але фактично давно інтегрований в американське суспільство. Андрій Бернік, який отримав довгий строк за вбивство й згодом був помилуваний губернатором Каліфорнії, визнає свою провину й говорить, що приймає видворення як наслідок. Та його ключове питання інше: чи є справедливим повернення людини у зону активних бойових дій.
Юристи наголошують, що в окремих випадках ICE, за свідченнями родин, навіть не надає можливість пройти «reasonable fear interview» — базову процедуру, яка дозволяє людині заявити про страх перед депортацією. Якщо ця практика підтвердиться, вона може стати предметом судових позовів і створити серйозний прецедент щодо трактування принципу non-refoulement у США.
Для України ця історія також не є однозначною. З одного боку, країна гостро потребує мобресурсу, і будь-який приплив військовозобов’язаних розглядається як посилення обороноздатності. З іншого боку, повернення людей, які не мають реальних соціальних зв’язків з Україною, говорять російською й часто не орієнтуються в сучасних реаліях, може загострити внутрішні конфлікти й створити додаткові напруження.
Крім того, питання депортація українців накладається на дискусію про справедливість мобілізація в умовах тривалої війни. Всередині країни вже існують цілі групи, які звільнені від призову — багатодітні батьки, опікуни людей з інвалідністю, працівники критичної інфраструктури. На цьому тлі повернення чоловіків із США може виглядати як спроба «закрити мобілізаційні дірки» за рахунок діаспори.
Для Вашингтона це також політичний сигнал. Адміністрація Трампа прагне показати електорату, що «жорстка лінія» щодо імміграції стосується всіх, включно з громадянами країни, що воює проти Росії. Це дозволяє одночасно підтримувати Україну на полі бою та демонструвати жорсткість у внутрішній політиці, знімаючи частину критики з боку ядра «America First».
При цьому США ризикують отримати репутаційні втрати. Видворення людей у державу, де тривають масовані обстріли міст, завжди буде виглядати суперечливо в очах правозахисні організації. Кількість депортацій українців поки невелика, але тренд на її зростання може поставити під сумнів заяви Вашингтона про пріоритет прав людини як ключової цінності.
Наслідки для української діаспори в США також відчутні. Хоча йдеться переважно про людей з кримінальним минулим, сигнал очевидний: старі міграційні «хвости» можуть активувати будь-якої миті. Це змушує багатьох емігрантів, які десятиліттями жили в «сірій зоні», шукати юридичні шляхи легалізації, перегляду вироків чи отримання громадянства.
На юридичному фронті битва за таких, як Суровцев, триватиме. Адвокати вже використовують аргументи про зміну обставин: війна, воєнний стан, ризик примусовий призов, ймовірність цільової дискримінації через мову чи етнічне походження. Судова практика щодо України як країни призначення для депортацій може сформуватися саме на їхніх кейсах.
Для Києва важливо не перетворити прагматизм у відкриту цинічну позицію. Фрази про «гарне застосування» депортованих працюють в інформаційному полі не лише США, а й Європи, де українці продовжують отримувати тимчасовий захист. Будь-який натяк, що Україна розглядає своїх громадян лише як мобресурс, може вдарити по довірі до Києва як до демократичного партнера.
Водночас не можна ігнорувати факт: війна висуває жорсткі вимоги до держави. Україна змушена шукати баланс між військовими потребами та дотриманням прав людини, а союзники — між імміграційною політикою та моральною відповідальністю. У цьому потрійному вузлі й виникає феномен нової хвилі депортацій українців зі США.
У підсумку ситуація з можливим видворенням 80 осіб демонструє, як війна розмиває межі між безпекою, правом і політикою. Адміністрація Трампа використовує інструменти депортації для внутрішнього сигналу, Україна бачить у таких людях потенційний ресурс мобілізації, а адвокати попереджають про ризик порушення базових принципів захисту біженці. Від того, як ці три логіки будуть збалансовані, залежатиме, чи стане цей кейс небезпечним прецедентом чи залишиться обмеженим епізодом у тіні великої війни.
