В умовах щоденних повітряних тривог і нічних обстрілів із російських дронів та ракет, західний куточок України — регіон Транскарпаття — виглядає справжнім оазисом спокою.
Потяг із Києва чи Харкова, що долає понад тисячу кілометрів до Ужгорода чи Мукачевого, ніби переносить пасажирів у інший світ: тут не чути вибухів, не лунають сирени, і за три з половиною роки війни місцеві мешканці бачили не більше декількох поодиноких вильотів ракет та уламків дронів.
Це забезпечує відчуття нормального життя, від якого далеко східні області лишаються подекуди відрізаними навіть від повідомлень про комерційні літаки.
Спокій регіону пояснюється його географічним положенням та відсутністю унікальних для противника військових цілей. Закарпаття межує з чотирма країнами НАТО — Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією — тому будь-який серйозний удар ризикує перерости у ширший міжнародний конфлікт.
Водночас, в області немає великих аеродромів чи складів, а найзахідніша точка країни ближча до Венеції, ніж до гарячих рубежів біля Донецька чи Маріуполя. Саме тому влада не вводила нічної комендантської години, що дає можливість гостям та мешканцям до світанку відвідувати кафе, бари та нічні клуби.
Наслідком цієї безпекової оселі стало масове переселення внутрішньо переміщених осіб: понад 145 000 людей знайшли прихисток у Мукачевому та Ужгороді. Вони прибували із сходу й півдня, звільнених від російської окупації і розбитих обстрілами, і ставали свідками пасторального життя: набережні Ужа, вуличні музиканти та студентські тусовки біля 24-годинних супермаркетів. Багато хто спершу відчув шок, проте швидко зрозумів – тут можна видихнути. «Я опинилася ніби в іншій країні, де чути лише музику й сміх», — розповідає 30-річна Тетяна Безсонова, що втекла з Покровська.
Скорботні присутні на похороні українського солдата, який загинув тижнем раніше в Ужгороді у віці 40 років поблизу Покровська, Україна. Брендан Гоффман
Втім ілюзія повного спокою хитається – попри відсутність прямого влучання, відчуття війни нагадують про себе похоронними процесіями загиблих бійців 128-ї окремої Закарпатської бригади. Меморіали з фотографіями та свічками виникають на площах Ужгорода, а сусідство обміну воєнними трофеями в Стамбулі не додає душевної рівноваги. Проте громади швидко мобілізуються: волонтери доставляють гуманітарну допомогу, психологи працюють у школах і лікарнях, а місцеві ініціативи об’єднують нових і давніх жителів.
Економічно регіон також отримав новий поштовх: зростає попит на оренду житла і послуги — від місцевих кав’ярень до ремонтних бригад, що облаштовують помешкання переселенців. Ужгородський університет відкрив додаткові курси української мови та з інтеграції в громаду, а Мукачівська міська рада створила фонд для підтримки бізнес-починань внутрішньо переміщених осіб. Інфраструктурне навантаження зростає, але планування розв’язує нагальні потреби: ремонтуються дороги, реконструюються соціальні заклади і зводяться модульні приміщення для дитячих садків.
Втім у майбутньому ключовим завданням стане збереження балансу між прийомом біженців та безпекою регіону. Стратегії місцевої влади передбачають посилення співпраці з прикордонними державами — обмін інформацією про рух транспорту та радіолокаційний контроль повітряного простору. Архітектурні плани враховують можливість швидкої перебудови критичних об’єктів для укриття, якщо ворожі атаки почнуть виходити за межі «пилових» та «інформаційних» диверсій.
Пішохідний міст через річку Уж в Ужгороді, Україна, минулого місяця. Брендан Гоффман
Головним же викликом залишиться збереження «душі Закарпаття»: мультикультурного середовища, де українці, угорці, румуни та словаки живуть пліч-о-пліч. Форум культур і фестивалі народної творчості стануть майданчиками для зміцнення взаєморозуміння, а освітні програми для молоді — інструментом формування сили духу. Саме такий підхід допоможе регіону стати прикладом не лише тимчасового притулку під час війни, а й осередком стабільності й розвитку у післявоєнній Україні.
Закарпаття вже привернуло увагу тих, хто шукає безпечний притулок та нові можливості. Але аби зберегти цей статус, регіону слід дбати про посилення обороноздатності, модернізацію інфраструктури та інтеграцію громади. Адже мир, який відчувають сьогодні на берегах Ужа, залежить від успіху українських військових на сході та від здатності кожного мешканця підтримувати один одного. Саме в цьому полягає справжнє завдання Транскарпаття на майбутнє.
