У Давосі розмова Володимира Зеленського з Дональдом Трампом додала дипломатії руху, але не дала відповіді на головне: де проходитиме кордон миру. Обидві сторони назвали контакт «позитивним», що важливо на тлі зимових ударів РФ.
Зеленський заявив, що параметри гарантій безпеки для України вже фіналізовані, а також майже готова рамка пакета відновлення України. Водночас територіальне питання війни з Росією лишається невирішеним і визначатиме все.
Символічний зсув — оголошені перші тристоронні переговори у форматі Україна–РФ–США в Абу-Дабі (п’ятниця–субота). Це означає перехід від паралельних контактів до одного столу, де компроміси стають публічнішими й дорожчими.
За попереднім аналізом «Дейком», сам факт узгодження «пакета гарантій» без розв’язання територій — це спроба спершу зафіксувати запобіжники від повторного вторгнення, а вже потім торгуватися за лінію контролю.
Паралельно американські посланці Стів Віткофф і Джаред Кушнер вирушили до Москви на переговори з Володимиром Путіним, а після — до ОАЕ. Така логістика підкреслює, що Вашингтон намагається «зшити» військові й економічні частини угоди в єдиний пакет.
Кремль, однак, охолоджує очікування: у центрі вимог РФ — поступки щодо Донеччини, зокрема частини Донецької області (Донбасу), яку Москва не змогла повністю захопити, але продовжує тиснути на фронті й у переговорах.
Для Києва пастка очевидна: погодитися на «де-факто» втрату територій означає створити прецедент винагороди за агресію. Тому українська позиція тяжіє до формули «спершу безпека, потім політика», аби не повторити історію крихких домовленостей.
Саме тут поняття гарантії безпеки стає не риторикою, а технікою: які механізми стримування, які зобов’язання США, які строки й тригери реагування. Якщо гарантії будуть «м’якими», територіальна дискусія перетвориться на відкладену війну.
Економічний блок — не другорядний. Заяви про «майже готову» домовленість щодо відбудови підштовхують до питання, чи йтиметься про гранти, кредити, страхування ризиків, а також про заморожені російські активи як джерело фінансування.
Ринки вловили тональність: українські єврооблігації помітно зросли, бо інвестори закладають шанс на керовану деескалацію. Але фінансовий оптимізм часто випереджає політичну реальність: будь-яка згадка про територіальні поступки здатна «обнулити» довіру.
Найжорсткіший фон переговорів — енергетична криза. У Києві після ударів РФ без тепла залишалися близько трьох тисяч висоток, і це вже не лише про комфорт, а про виживання міста взимку та стійкість тилу.
У таких цифрах губляться обличчя. На лівому березі столиці люди гріють воду на пальниках і ділять подовжувачі між сусідами — «щоб хоча б телефон зарядити». Саме цими історіями пояснюється, чому Київ наполягає: мир без гарантій — це пауза для нового удару.
Віткофф у Давосі говорив про «хороший прогрес» і навіть про те, що «якщо обидві сторони хочуть — вирішимо». Проблема в тому, що «хочуть» означає різне: Україна хоче безпеки й суверенітету, Росія — легалізації здобутків.
В Абу-Дабі анонсовані й військові консультації «military-to-military». Це важливо: саме військові канали найкраще описують, де можливі режими тиші, буферні зони, контроль за припиненням вогню — і де починаються маніпуляції.
Окремий нерв — роль Європи. Паралельно з переговорами Зеленський публічно підштовхує європейських лідерів до більшої суб’єктності: якщо США фіксують гарантії, то ЄС має бути співгарантом, інакше баланс важелів знову хитнеться.
Ще один дискусійний елемент із боку Трампа — ідея «Ради миру», яку критики вважають потенційним конкурентом або обхідним майданчиком щодо ООН. Для України це ризик: новий формат може пришвидшити рішення, але й послабити міжнародно-правові запобіжники.
Чому саме ОАЕ? Нейтральна локація з потужними зв’язками і з Заходом, і з Росією зручна для «пакетних» угод: тут легше поєднувати припинення вогню, обміни, логістику зерна/енергії та фінансові механізми після війни.
Та географія не скасовує математики. Росія прагне зафіксувати контроль над частиною територій як «нову норму», Україна — уникнути сценарію замороженого конфлікту, коли лінія фронту стає кордоном, а удари по енергетиці — інструментом шантажу.
Тому ключ — у послідовності кроків. Якщо спершу підписуються гарантії та механізми відбудови, а території лишаються «на потім», то потрібні чіткі запобіжники: що саме вважається порушенням, хто реагує, як швидко і якими ресурсами.
Найімовірніший компромісний коридор — поетапність: локальне припинення вогню, технічні домовленості щодо енергетики й гуманітарних питань, паралельна робота над політичним треком. Але будь-який крок вимірюватиметься Донеччиною — тим самим «вузлом», що тримає війну.
Іншими словами, «позитив» Давоса — це не мир, а зміна конфігурації торгу. Зеленський отримує шанс зафіксувати мирні переговори в логіці безпеки та відбудови; Путін — шанс легалізувати контроль; Трамп — результат. Розв’язка залежатиме від територій.
