Постачання ракет для української протиповітряної оборони у 2026 році впало до третини від рівня попереднього року. Це скорочення відбувається саме тоді, коли Росія збільшує інтенсивність балістичних ударів і готується до нової зимової кампанії проти енергетики.
У липні Київ у середньому зазнавав великої атаки кожні три дні. Під час одного з останніх ударів українська ППО не змогла перехопити жодної з 24 балістичних ракет і чотирьох високошвидкісних «Цирконів».
Проблема вже не обмежується окремими невдалими ночами. Скорочення поставок тривало протягом усього першого півріччя, поступово перетворюючи дефіцит боєприпасів на структурну слабкість української оборони.
За оцінкою Дейком, війна входить у фазу, де результат дедалі сильніше визначатиметься не кількістю комплексів ППО, а доступністю ракет до них. Порожня пускова установка залишається складною технікою, але перестає бути щитом.
Найгостріше Україна відчуває нестачу перехоплювачів PAC-3 для систем Patriot. Це один із небагатьох західних засобів, здатних уражати балістичні ракети на фінальній ділянці польоту.
Дефіцит Patriot існував від початку великої війни, однак раніше його частково компенсували поставки союзників і обмежені темпи російських запусків. Тепер обидві складові змінилися одночасно.
Західні запаси скоротилися, а попит на протиракетні системи зріс через розширення війни на Близькому Сході. Частина боєприпасів, яка могла бути передана Україні, залишилася у США або була спрямована американським союзникам у регіоні.
Україна опинилася в конкуренції за перехоплювачі з країнами, які захищають військові бази, міста й нафтову інфраструктуру. Виробничі потужності Заходу не встигають за кількістю об’єктів, які потребують прикриття.
Київ також не виключає, що затримка постачань може використовуватися як інструмент політичного тиску. Чим слабша протиповітряна оборона, тим вищою стає ціна відмови від компромісів на переговорах із Росією.
Довести навмисність такого розрахунку складно. Проте сама залежність від рішень партнерів створює можливість перетворювати ракети ППО на дипломатичний важіль.
Москва добре розуміє цю вразливість. Російські війська комбінують дрони, крилаті та балістичні ракети, змушуючи Україну одночасно захищати міста, енергетику, оборонну промисловість і логістичні вузли.
Безпілотники виконують не лише ударну функцію. Вони перевантажують радари, відволікають мобільні групи й змушують витрачати боєприпаси до моменту появи найнебезпечніших цілей.
Балістична ракета залишає обмежений час на реакцію і може бути перехоплена лише невеликою кількістю систем. Якщо батарея Patriot не має достатнього запасу, навіть точне виявлення не змінює результату.
Росія здатна запускати до ста балістичних ракет на місяць. Потенційними цілями залишаються логістичні центри, промислові підприємства, склади продовольства, будівельних матеріалів і військового постачання.
Такий темп не обов’язково означає сто влучань. Його завдання — постійно виснажувати захист і змушувати Україну обирати, який об’єкт прикривати, а який залишати під підвищеним ризиком.
У цьому полягає логіка війни на виснаження. Росії не потрібно знищити всю українську інфраструктуру за одну кампанію. Достатньо регулярно руйнувати більше, ніж Україна та її союзники встигають відновлювати й захищати.
Зима робить цю стратегію особливо небезпечною. Удари по електростанціях, підстанціях і газовій інфраструктурі створюють не лише економічний збиток, а й безпосередню загрозу для мільйонів людей.
Москва прагне збільшити виробництво балістичних ракет до початку холодного сезону. Якщо це вдасться, інтенсивність атак може зрости саме тоді, коли енергетична система працюватиме з максимальним навантаженням.
Російська промисловість уже показала здатність адаптуватися до санкцій, розширювати виробничі лінії й використовувати імпортні компоненти через треті країни. Західні обмеження підвищують ціну виробництва, але поки не зупиняють його.
Додатковим ресурсом знову стає Північна Корея. Російські війська застосували перші північнокорейські ракети майже за рік, повернувши до бойового використання канал постачання, який вважався менш активним.
Поблизу західних регіонів Росії може бути розгорнутий північнокорейський ракетний підрозділ із шістьма пусковими установками та запасом до 120 балістичних ракет.
Навіть якщо частина цих даних потребуватиме подальшого підтвердження, сам напрямок очевидний. Москва намагається доповнити власне виробництво зовнішніми запасами й не допустити паузи в ударах.
Для Пхеньяна така співпраця відкриває можливість перевіряти озброєння в реальній війні, отримувати технології та вдосконалювати конструкції на основі бойового досвіду.
Україна стикається не лише з російським ракетним потенціалом, а з ширшою кооперацією держав, готових обмінювати озброєння, компоненти й виробничі знання.
Західна модель залишається повільнішою. Кожна передача потребує політичного рішення, погодження запасів, контрактів і виробничого планування, тоді як російська система переведена на воєнний режим.
У короткій перспективі Україна має три способи зменшити загрозу: отримати більше перехоплювачів, посилити пасивний захист об’єктів або знищувати ракети й пускові установки до старту.
Перший шлях залежить від союзників. Другий лише зменшує наслідки. Третій міг би змінити саму арифметику ударів, але нинішніх спроможностей України недостатньо для системного полювання на балістичні комплекси в глибині російської території.
Пускові установки є мобільними, швидко змінюють позиції й працюють під прикриттям російської ППО. Для їх ураження потрібна комбінація супутникової розвідки, далекобійної зброї та постійного стеження.
Україна розвиває власні ударні дрони, але вони не завжди мають швидкість і точність, необхідні для знищення мобільної установки в коротке вікно між її виявленням і запуском.
Західні далекобійні системи могли б розширити можливості, однак їхня кількість і правила використання залишаються обмеженими. Союзники побоюються ескалації, залишаючи Росії простір для безпечнішого розміщення частини ракетних сил.
Паралельно Київ домагається ліцензії на виробництво ракет Patriot. Це довгострокове рішення, яке зменшило б залежність від політичних коливань і конкуренції за американські склади.
Навіть у разі швидкої угоди перші перехоплювачі не з’являться негайно. Створення виробничої лінії, сертифікація компонентів і навчання персоналу потребуватимуть щонайменше року, а повне масштабування — значно більше часу.
Саме тому локальне виробництво не може замінити термінових поставок. Воно відповідає на питання про майбутні війни, тоді як нинішній дефіцит вирішується лише передачею ракет із наявних запасів.
Україна також просуває ідею загальноєвропейської системи протибалістичної оборони. Така архітектура могла б об’єднати радари, командні центри й батареї різних країн у спільну мережу.
Європа має фінансові та технологічні ресурси для подібного проєкту, але не має єдиного політичного темпу. На створення системи можуть піти роки, тоді як російські ракети запускаються вже сьогодні.
Нинішня криза оголила наслідки багаторічного мирного планування. Запаси перехоплювачів формувалися для коротких конфліктів, а не для щоденної протидії сотням ракет і дронів.
Виробники також не можуть швидко збільшити випуск складних боєприпасів. Для цього потрібні нові заводи, постачальники електроніки, вибухових речовин і ракетних двигунів.
Росія робить ставку саме на цю інерцію. Вона розраховує, що її здатність нарощувати запуски зростатиме швидше, ніж Захід зможе розширити виробництво перехоплювачів.
Кожна неприйнята ракета підсилює цей розрахунок. Москва отримує підтвердження, що масовані атаки можуть проривати оборону не завдяки технологічній перевазі, а через виснаження українського запасу.
Для України небезпека полягає не лише у зруйнованих об’єктах. Стабільна російська перевага в балістичних ракетах може змусити переносити виробництво, розосереджувати склади й витрачати дедалі більше ресурсів на укриття та ремонт.
Це підвищує вартість кожної одиниці української продукції, сповільнює логістику й відволікає гроші від розвитку армії. Одна ракета створює витрати далеко за межами місця влучання.
Скорочення поставок до третини торішнього рівня означає, що старої моделі підтримки вже недостатньо. Епізодичні пакети озброєння не відповідають війні, де витрати можна прогнозувати на місяці вперед.
Союзникам доведеться або збільшити виробництво й передати Україні гарантовану частку, або прийняти, що російські балістичні удари ставатимуть дедалі результативнішими.
Напередодні зими це рішення вже не є технічним питанням оборонних бюджетів. Воно визначатиме, скільки українських міст матимуть електроенергію, скільки підприємств продовжать роботу і скільки ракет досягнуть цілей.
Росія переходить до наступної фази виснаження з планом нарощувати виробництво й зовнішні поставки. Україна входить у неї із системами Patriot, для яких дедалі частіше бракує головного компонента — ракети, здатної піднятися назустріч удару.
