Українська юридична мова рідко стає предметом суспільної дискусії. Але саме навколо слів часто проходить межа між різними правовими епохами. Новий проєкт Цивільного кодексу пропонує замінити знайому конструкцію «моральні засади суспільства» на значно менш звичне слово — «доброзвичайність». Для більшості громадян воно звучить архаїчно. Для авторів кодексу — це спроба очистити приватне право від радянської спадщини та повернути його в європейську правову систему координат.
Термін уже використано у проєкті 45 разів. Його вводять замість формули, яка десятиліттями існувала в українському законодавстві ще з радянських часів. У Цивільному кодексі УРСР 1963 року моральні засади прямо пов’язувалися з «принципами суспільства, що будує комунізм». Саме ця ідеологічна природа старої конструкції стала одним із головних аргументів для її перегляду.
Як раніше аналізував «Дейком», нинішня реформа цивільного законодавства значно ширша за технічне оновлення термінів. Вона намагається змінити саму логіку українського приватного права — від системи, де держава визначає межі допустимого, до моделі, де ключову роль відіграють свобода договору, автономія волі та європейська судова практика.
Слово «доброзвичайність» не є новотвором. Воно існувало в українській правничій та мовній традиції ще у першій половині ХХ століття і зустрічалося у словниках доби Розстріляного відродження. Саме тому автори проєкту розглядають його не як штучну вигадку, а як повернення до перерваної мовної лінії. У роботі над терміном брав участь Сергій Головатий — один із найвідоміших українських правників та прихильників очищення юридичної мови від радянських кальок.
Важливішим за саме слово є його зміст. Нова конструкція має прямі аналоги в європейських правових системах. У французькому цивільному праві діє поняття bonnes moeurs — «добрі звичаї». У німецькому праві — gute Sitten. Ще раніше римське право використовувало категорію boni mores. Українська реформа фактично намагається інтегруватися саме в цю традицію, а не створювати ізольовану локальну модель.
На практиці «доброзвичайність» повинна стати інструментом оцінки меж допустимого в приватних правовідносинах. Найчастіше автори реформи пояснюють це на прикладі інтелектуальної власності та торговельних марок. Ідея полягає в тому, щоб не допустити комерціалізації національних трагедій, військових символів або суспільно чутливих тем. Саме тому в дискусіях регулярно з’являються приклади назв на кшталт «Буча Комбуча», алкогольних брендів із використанням назв зруйнованих міст або спроб перетворити воєнні символи на комерційний продукт.
Фактично йдеться про створення юридичного механізму, який дозволяє суду оцінювати не лише формальну законність, а й суспільну прийнятність певної дії. Це важлива відмінність приватного права сучасної Європи: закон не може передбачити всі ситуації, тому частину регулювання передають оціночним категоріям.
Саме через це навколо нового терміна виникла хвиля критики. Опоненти вважають «доброзвичайність» надто розмитою і небезпечно суб’єктивною. Але прихильники реформи відповідають, що цивільне право давно працює з подібними поняттями. У чинному кодексі вже існують категорії «добросовісність», «розумність», «справедливість». Вони також не мають математично точного визначення, але стали фундаментом судової практики за останні два десятиліття.
У цьому сенсі суперечка навколо нового слова виходить далеко за межі мовознавства. Вона стосується питання, якою має бути роль суду в сучасній Україні. Радянська правова система прагнула максимальної формалізації та централізованого контролю. Європейська модель, навпаки, залишає судді простір для тлумачення й оцінки конкретних обставин справи.
Тому «доброзвичайність» — це не просто стилістичне оновлення кодексу. Це спроба перенести українське приватне право з логіки ідеологічних заборон у простір цивілістичної традиції, де право працює через баланс свободи, відповідальності та суспільної етики. І саме тому дискусія навколо одного незвичного слова виявилася значно глибшою, ніж могла здатися на перший погляд.
Показово, що разом із «доброзвичайністю» проєкт нового кодексу пропонує повернути й інші забуті поняття. Наприклад, замість звичного «місця проживання» вводиться термін «осідок». Для авторів реформи це частина ширшої спроби сформувати українську правничу мову без радянських нашарувань. Для критиків — ризик створити надто складну й незрозумілу юридичну систему.
Саме тому головна дискусія навколо нового Цивільного кодексу ще попереду. Йдеться не лише про окремі слова. Йдеться про те, якою мовою Україна описуватиме право, свободу і межі допустимого у власній державі після остаточного розриву з радянською правовою традицією.
