Французька політика у 2025 році живе в режимі постійної турбулентності: за рік змінилося три прем’єр-міністри, а бюджетні закони стали головною причиною урядових криз і вотумів недовіри. Стабільність перетворилася на дефіцитний ресурс.
На цьому тлі уряд Себіастьяна Лекорню здобув рідкісну для Парижа перемогу: нижня палата — Національна асамблея — ухвалила закон про бюджет соціального страхування. Результат голосування 247 проти 232 виглядає скромно, але політично це прорив.
У звичайні роки подібне голосування не було б сенсацією. Та нині жодна сила не контролює більшість, а компроміс у французькій політичній культурі часто трактують як слабкість. Сам факт ухвалення став сигналом, що парламентські механізми ще працюють.
Лекорню намагався відрізнитися від попередників не риторикою, а методом. Ключовим стало те, що він обрав переговори замість спроб “продавити” рішення. У ситуації “розділеного парламенту” це виглядає не романтикою, а технологією виживання.
Важливо й те, чого він не зробив. Прем’єр пообіцяв не зловживати конституційним інструментом, який дозволяє фактично проводити закон без голосування. Для багатьох депутатів це питання легітимності, і ця обіцянка зняла частину опору.
Ціна перемоги виявилася високою для Єлисейського палацу. Уряд отримав підтримку, лише погодившись призупинити пенсійну реформу, яку Емманюель Макрон довго вважав флагманською. Політичний кисень для кабінету купили за рахунок президентської спадщини.
Сама пенсійна реформа, ухвалена у 2023 році в конфліктному режимі, підвищувала вік виходу на пенсію з 62 до 64 років. Замороження цього кроку — поступка, яку неможливо назвати косметичною. Це пряме визнання: силою більше не виходить.
Роль Соціалістичної партії стала вирішальною. Саме її голоси допомогли уряду пережити спроби вотуму недовіри та пройти бюджетний бар’єр. У французькій системі це створює новий тип торгу, де менші фракції диктують ціну стабільності.
Паралельно вулиця теж впливала на рішення. Після оголошення про заморозку пенсійного блоку одна з провідних профспілок пом’якшила позицію і закликала депутатів підтримати соціальний бюджет. Це показує, що вуличний тиск залишається реальним важелем.
Та перемога не означає “перезапуск” держави. Закон про соціальний бюджет — лише перший із двох великих бюджетних тестів до кінця року. Попереду — загальний державний бюджет, і він традиційно ще токсичніший за соціальний пакет.
Основний фронт наступних днів — державний дефіцит і способи його скорочення. Частина парламенту вимагатиме урізання соціальних видатків, інша — підвищення податків для заможних. Уряд опиняється між двома несумісними політичними бажаннями.
Міністр економіки Ролан Лескюр уже сигналізує про масштаб проблеми: країна потребує виходу з бюджетного “глухого кута”. Високий дефіцит у Франції — не лише бухгалтерія, а ризик для кредитної довіри та для фінансування державних програм.
Криза керованості має структурну причину: після виборів 2024 року жодна політична сила не сформувала більшість. Система П’ятої республіки звикла до “президентської вертикалі”, але тепер реальність стала триполярною й конфліктною.
Тому нинішній компроміс можна читати двояко. Оптимістичний сценарій — зародження нової парламентської культури, де домовленість не сприймається як поразка. Песимістичний — коротке перемир’я перед наступною політичною бійнею.
Частина аналітиків уже описує ситуацію як “найменше зло”. Мовляв, уряд, який якось тримається 18 місяців до виборів 2027 року, кращий за новий обвал кабінету й чергові дострокові вибори. Але це також означає слабку здатність реформувати.
Позиція самого Макрона в цій історії стала менш публічною. Раніше він запрошував лідерів партій на переговори в Єлисейський палац і керував процесом. Цього разу президент залишився в тіні, ніби передавши відповідальність прем’єру.
Це може бути тактикою: зменшити політичні втрати й не прив’язуватися до кожного рішення на фініші каденції. Але це також ознака обмежень: коли більшість розпалась, президентські важелі працюють гірше, а “адміністративний натиск” лише провокує спротив.
Для Лекорню ключове завдання — довести, що компроміс може давати результат не один раз. Якщо другий бюджетний закон провалиться, нинішня перемога перетвориться на епізод, а не на тренд. І тоді питання про стабільність уряду повернеться миттєво.
Для опозиції ситуація теж складна. З одного боку, є спокуса валити уряд заради політичних дивідендів. З іншого — країна втомлена від безперервної кризи, і виборець може покарати тих, хто штовхає Францію до нової “диссолюції”.
Весь кейс показує, як бюджет соціального страхування став ареною великої політики. Це не просто цифри про медицину й виплати, а маркер того, чи здатна країна узгоджувати правила співжиття між ворожими таборами. Без цього економічні рішення зависають.
Ще один вимір — репутаційний. Для інвесторів і партнерів важливо бачити, що законодавчий процес не паралізований, і Франція здатна ухвалювати базові фінансові рішення. Навіть мінімальний “ковток нормальності” знижує відчуття хаосу.
Втім, відкладення пенсійної реформи створює нові бюджетні діри. Якщо держава не змінює параметри пенсій, потрібно шукати компенсатори: податки, скорочення витрат або інші реформи. І це саме ті теми, де компроміс набагато дорожчий.
У короткій перспективі Лекорню виграв час і знизив напругу. У середній — він має довести, що здатен зібрати ситуативну більшість навколо плану зменшення дефіциту. У довгій — Франція зіткнеться з питанням, чи працює П’ята республіка без стійкої більшості.
Цей “рідкісний виграш уряду” не є кінцем кризи, але він змінює тон. Вперше за довгий час з’явився приклад, що Національна асамблея може не лише валити кабінети, а й ухвалювати складні рішення. Питання — чи стане це нормою.
