Міністр оборони США Піт Гегсет у п’ятницю заявив, що американська кампанія проти Ірану входить у найжорсткішу фазу від початку війни. За його словами, саме цей день мав стати найінтенсивнішим і найсмертоноснішим за масштабом ударів, а голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Ден Кейн підтвердив, що йдеться про “найважчий день кінетичних ударів” у всій зоні операції.
Гегсет стверджує, що військова машина Ірану стрімко втрачає боєздатність. У публічних заявах він описав іранські сили як дезорганізовані, ослаблені та дедалі менш здатні координувати власні дії. У цьому ж руслі виступав і Дональд Трамп, який у п’ятницю знову заявив, що США “тотально знищують” іранський режим у військовому та економічному сенсі. Але навіть на тлі цієї риторики американська сторона не називає чітких строків завершення кампанії.
Посилення темпу ударів, за логікою Пентагону, стало можливим тому, що США та Ізраїль суттєво послабили іранську систему ППО. Це дозволяє ширше використовувати пілотовану авіацію над територією Ірану і робити ставку не лише на дорогі далекобійні ракети, а й на масоване застосування точних авіабомб. Така зміна означає перехід від фази прориву оборони до фази систематичного виснаження військової інфраструктури.
Однак між гучними заявами про перевагу США і реальною ситуацією в регіоні залишається помітний розрив. Іран, навіть втрачаючи частину військових можливостей, продовжує тиснути на глобальну економіку через Ормузьку протоку. Саме перебої у цьому коридорі тримають нафту вище 100 доларів за барель і нервують світові ринки. Гегсет визнав, що США поки не мають “чітких доказів” того, що Іран уже встановив міни у протоці, але американські чиновники та медіа одночасно описують ситуацію як серйозну загрозу для судноплавства.
Це одна з головних суперечностей нинішньої американської позиції. З одного боку, Пентагон заявляє, що іранський флот і ударні спроможності швидко руйнуються. З іншого — Вашингтон досі не дав ясної відповіді, коли саме ВМС США зможуть безпечно супроводжувати цивільні судна через Ормузьку протоку. Сам Гегсет намагався знизити тривожність, заявивши, що це “ситуація, з якою ми працюємо”, але така формула радше заспокоює політично, ніж пояснює оперативно.
Ще один важкий сюжет, який не зникає з порядку денного, — удар 28 лютого по іранській початковій школі. За даними міжнародних повідомлень, попередня американська перевірка вказувала, що причиною трагедії могла бути помилка наведення під час атаки по сусідньому військовому об’єкту. CBS News повідомляло, що ізраїльські сили в тому районі тоді не діяли, а сам Гегсет публічно визнавав лише те, що розслідування триває.
У п’ятницю Гегсет заявив, що доручив окремому генералу поза межами CENTCOM провести розслідування цього удару. Він відмовився говорити, хто може нести відповідальність, до завершення перевірки. Але сам факт такого рішення показує: навіть на тлі ескалації Вашингтон уже змушений реагувати не лише на питання воєнної ефективності, а й на питання політичної та моральної ціни кампанії.
У підсумку нинішня лінія Пентагону виглядає так: США хочуть переконати світ, що Іран швидко втрачає здатність воювати, а фінальна перевага вже на боці Вашингтона. Але паралельно та сама кампанія залишає без відповіді три ключові питання — коли закінчиться війна, як саме буде знято загрозу для Ормузької протоки і чи визнає Америка власну відповідальність за цивільні жертви, якщо розслідування це підтвердить. Саме ці питання і визначатимуть, чи стане нинішня “найінтенсивніша фаза” початком кінця війни, чи лише входом у ще небезпечніший етап.
