Кілька секунд хаосу біля Вищого антикорупційного суду в Києві миттєво розлетілися соцмережами. Молодий чоловік кидає яйця у колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака, вигукує образи, поруч виникає штовханина, а поліція намагається взяти ситуацію під контроль. Удару не сталося — яйця не влучили. Але політичний ефект виявився значно сильнішим за фізичний.
Сам по собі інцидент виглядав би епізодом вуличної агресії, якби не контекст. Єрмак саме залишав засідання ВАКС, де розглядалося питання запобіжного заходу у справі про легалізацію сотень мільйонів гривень через елітне будівництво під Києвом. Для країни, яка четвертий рік живе у війні, будь-які історії про великі гроші, елітну нерухомість і політичні зв’язки автоматично стають каталізатором суспільного гніву.
Особливо тоді, коли поруч із фронтом продовжує існувати паралельна реальність дорогих котеджних містечок, гучних кримінальних справ і політичної недоторканності. Саме тому напад біля суду швидко перестав бути лише новиною кримінальної хроніки.
Як раніше зазначав «Дейком», українське суспільство під час війни стало значно жорсткіше реагувати не лише на корупцію як таку, а й на будь-які ознаки демонстративної привілейованості влади. У воєнній країні емоційний поріг різко знижується: те, що раніше викликало лише хвилю критики у Facebook, тепер дедалі частіше переходить у прямий публічний конфлікт.
Нападник не тікав і фактично одразу пояснив мотиви своїх дій. Він заявив про особисту неприязнь до Єрмака та звинуватив його у заробітках під час війни й використанні теми військовополонених для політичного піару. Пізніше з’явилася інформація, що чоловік є ветераном війни та колишнім бійцем «Азову», який пройшов полон і після повернення займається громадською діяльністю.
Саме ця деталь змінює сприйняття інциденту. В українській політичній культурі ветерани війни давно перестали бути лише окремою соціальною групою. Вони стали моральним маркером легітимності. Будь-який конфлікт між представником влади й людиною з фронтовим досвідом автоматично виходить за межі персональної сварки та перетворюється на символічне зіткнення двох різних уявлень про справедливість.
Для влади це особливо небезпечний сигнал. Українська політична система багато років трималася на простому балансі: суспільство могло пробачати корупцію, якщо бачило бодай видимість стабільності чи результату. Війна цю модель зруйнувала. Тепер моральна чутливість суспільства значно вища, а терпимість до політичних еліт — значно нижча.
Справи НАБУ та САП проти високопосадовців лише посилюють цей ефект. Кожне нове розслідування стає не просто юридичним процесом, а тестом на здатність держави демонструвати рівність перед законом. Особливо коли йдеться про фігури, які тривалий час перебували поруч із центром ухвалення рішень.
У ситуації з Єрмаком критично важливим є ще один аспект — інформаційний. Навіть якщо судовий процес завершиться без вироку, сама поява публічної підозри вже руйнує політичний імунітет. В українській реальності репутаційні втрати часто починаються задовго до судового рішення. А в умовах війни будь-який образ «людини системи», яка продовжує жити за старими правилами, викликає різке відторгнення.
Тому історія з яйцями — це не про яйця. І навіть не лише про самого Єрмака. Це про небезпечне накопичення суспільної напруги, яка дедалі частіше шукає прямий вихід на вулиці. Україна входить у фазу, де політичний авторитет уже не гарантується посадою, охороною чи зв’язками. Його доведеться постійно підтверджувати суспільству, яке стало значно менш терплячим і значно більш радикально чутливим до теми справедливості.
І саме це може стати головним політичним викликом найближчих років.
