В Ірані криза навколо перемир’я зі США перетворилася на внутрішнє політичне випробування. Нові американські удари й атаки в районі Ормузької протоки лише оголили те, що вже визрівало всередині системи: влада не має єдиного бачення, чи треба продовжувати переговори з Вашингтоном, чи остаточно повертатися до логіки відкритої конфронтації.
Розбіжності в іранському керівництві почали проявлятися ще до останньої хвилі американських ударів. Одна частина посадовців, пов’язана з президентом Масудом Пезешкіаном і дипломатичним крилом, наполягає на збереженні каналу переговорів. Інша, жорсткіша й ближча до військово-ідеологічного табору, вважає угоду зі США небезпечною поступкою.
Після відновлення бойових дій цей конфлікт перестав бути прихованим. Пезешкіан звинуватив Вашингтон у тиску, обмані та порушенні умов перемир’я, але водночас не відмовився від самої ідеї взаємодії зі США. Для його опонентів така позиція виглядає слабкістю: вони не просто атакують американську сторону, а дедалі частіше спрямовують гнів на власний уряд.
За оцінкою Дейком, саме ця внутрішня тріщина може стати одним із головних чинників подальшої ескалації. Коли зовнішній конфлікт накладається на боротьбу за лінію влади всередині режиму, кожне рішення стає подвійним ризиком: воно має відповідати військовій ситуації й водночас не виглядати капітуляцією перед внутрішніми суперниками.
Символічний фон для цієї боротьби майже неможливо переоцінити. Іран переживає тиждень похоронних церемоній після загибелі аятоли Алі Хаменеї. Прощання відбувається в кількох містах Ірану та Іраку, включно з Наджафом і Мешхедом, і перетворюється не лише на релігійний ритуал, а й на демонстрацію стійкості системи після удару по її верхівці.
Саме під час цих церемоній прихильники жорсткої лінії почали відкрито тиснути на урядовців. Пезешкіан став мішенню агресивного натовпу, який вигукував прокляття на адресу «миротворця». Міністр закордонних справ Аббас Арагчі також зазнав нападу під час похоронних подій. Для політичної культури Ірану це більше, ніж вуличний інцидент: це сигнал, що дипломатичне крило більше не захищене навіть у просторі офіційної жалоби.
Напади на президента й міністра закордонних справ стали показником того, як швидко внутрішня полеміка може переходити у фізичний тиск. Прихильники уряду вимагають арештів і відповідальності для нападників, але проблема глибша за окремі епізоди. Жорстка лінія намагається нав’язати рамку, в якій будь-який діалог зі США прирівнюється до зради пам’яті загиблого лідера.
Паралельно бойові дії навколо Ормузької протоки знову зруйнували крихку логіку перемир’я. Після атак на комерційні судна США завдали ударів по цілях уздовж південного узбережжя Ірану. Тегеран відповів балістичними ракетами й безпілотниками по американських військових об’єктах у Кувейті та Бахрейні. До середи вечора американська сторона знову атакувала Іран.
У цій послідовності важливо не лише те, хто вдарив першим у конкретному епізоді. Значно важливіше інше: перемир’я більше не виконує функції стримування. Воно стало простором взаємних звинувачень, у якому кожна сторона вважає власну силу виправданою відповіддю, а чужу — доказом зради домовленостей.
Для Ірану Ормузька протока стала головним важелем тиску. Контроль над маршрутами судноплавства дає Тегерану інструмент, який виходить далеко за межі військової площини. Він впливає на нафтові ціни, страхування танкерів, графіки постачання газу й економічну впевненість союзників США в Перській затоці.
Саме тому суперечка всередині Ірану така гостра. Прихильники переговорів бачать у дипломатії шанс утримати санкційні поступки, зменшити ризик великої війни й не втратити контроль над економічною ситуацією. Жорсткі сили бачать у протоці доказ, що Іран нарешті має реальний інструмент примусу й не повинен відмовлятися від нього під тиском Вашингтона.
Пезешкіан і його оточення опинилися в особливо складній позиції. Вони не можуть виглядати м’якими щодо США після нових ударів, але й не можуть повністю відмовитися від переговорів, не визнавши провал власної політичної лінії. Звідси — різка риторика проти Вашингтона, поєднана зі спробою захистити сам принцип дипломатичного каналу.
Син і радник президента Юсеф Пезешкіан фактично сформулював головний аргумент цього табору: гнів, спрямований проти власних посадовців, працює на ворога. Це не просто захист батька чи уряду. Це спроба втримати внутрішню єдність у момент, коли жорстка лінія перетворює зовнішню війну на інструмент внутрішнього тиску.
Для Корпусу вартових ісламської революції ситуація відкриває інші можливості. Військова ескалація посилює його політичну вагу, а атаки США дають аргументи проти будь-якого компромісу. Чим більше ударів і взаємних погроз, тим легше жорсткому табору доводити, що Вашингтон не тримає слова, а перемовини лише обмежують Іран.
У цьому сенсі фраза про людину, яка не дотримується свого підпису, точно передає стан іранської політики. Недовіра до Трампа стала спільною для різних фракцій, але висновки з неї вони роблять протилежні. Одні кажуть: треба вести переговори жорсткіше й вимагати гарантій. Інші кажуть: переговори самі по собі були помилкою.
Проблема для Ірану полягає в тому, що обидві позиції мають свою логіку. Дипломатична лінія потрібна, щоб уникнути економічного задушення й неконтрольованої війни. Жорстка лінія апелює до досвіду порушених домовленостей і реального страху, що поступки лише відкриють шлях до нового тиску. Саме тому розкол не є поверховим — він торкається самої моделі виживання режиму.
Смерть Хаменеї робить цей вибір ще небезпечнішим. За живого верховного лідера остаточне слово могло знімати суперечку або принаймні примушувати фракції до дисципліни. Тепер, у момент переходу влади й формування авторитету Моджтаби Хаменеї, кожна фракція намагається вплинути на нову лінію ще до того, як вона остаточно закріпиться.
Це пояснює хаотичність політичних сигналів із Тегерана. З одного боку, лунають погрози жорсткої відповіді на американські удари. З іншого — не закривається можливість дипломатії. З третього — прихильники жорсткої лінії вже вимагають офіційного завершення угоди. Іранська система одночасно демонструє силу, жалобу, страх і боротьбу за напрямок.
Для США цей внутрішній розкол створює спокусу й ризик. Вашингтон може вважати, що тиск посилить переговорну позицію помірнішого крила. Але удари по Ірану часто мають протилежний ефект: вони зміцнюють саме тих, хто виступає проти переговорів, і роблять компроміс політично токсичним.
Для регіону наслідки ще ширші. Якщо іранська політика рухатиметься під диктатом внутрішнього змагання фракцій, рішення щодо Ормузької протоки, ударів по базах США чи атак на судна можуть ставати дедалі менш передбачуваними. У такій ситуації навіть обмежена військова дія може бути продиктована не стратегічною необхідністю, а потребою довести твердість перед власною аудиторією.
Найнебезпечніше в нинішньому моменті те, що зовнішня війна й внутрішня боротьба почали підсилювати одна одну. Американські удари дають аргументи прихильникам жорсткої лінії. Їхній тиск звужує простір для переговорів. Звуження дипломатії підвищує ймовірність нових ударів. Так формується замкнене коло, в якому перемир’я втрачає не лише практичну, а й політичну функцію.
Іранська влада ще може спробувати втримати обидві лінії — відповідати силою й паралельно залишати канал для угоди. Але чим довше триває обмін ударами, тим менше простору для такої подвійності. Після похорону Хаменеї країна вийде не лише з жалоби. Вона вийде в нову фазу боротьби за те, якою буде її війна зі США: контрольованою, дипломатично обмеженою чи остаточно переданою в руки тих, хто вважає саму ідею перемовин поразкою.
