Європейський Союз опинився у стратегічній пастці. Його амбіційна програма переозброєння, спрямована на зміцнення обороноздатності до 2030 року, стикається з фактом: майже всі ключові компоненти військових систем залежать від китайських рідкісноземельних елементів. Китай постачає близько 98 % імпорту таких металів до ЄС, фактично контролюючи його технологічне майбутнє.
Рідкісноземельні метали — основа виробництва дронів, реактивних двигунів, систем наведення, радарів і магнітів для високотемпературних застосувань. Їхнє значення для оборонної промисловості можна порівняти із нафтозалежністю ХХ століття. Без цих елементів будь-яке нарощування військової потуги Європи стає фікцією.
Після посилення обмежень Китаєм у квітні 2025 року європейські компанії зіткнулися зі зривом постачань. Пекін скоротив експорт семи критичних елементів, включно з диспрозієм і самарієм, без яких неможливо виготовити двигуни для винищувачів F-35, ракети «Томагавк» або сучасні підводні човни. Ціни на рідкісноземельні матеріали різко зросли, а європейські замовлення зависли в бюрократичних чергах на ліцензування.
Попри обіцянки Китаю спростити процедури, ситуація лишається непевною. Китайська політика експорту перетворилася на геополітичний інструмент: послаблення чи посилення контролю використовують як аргумент у торговельних переговорах. Таким чином, Пекін фактично тримає у своїх руках ключ до темпів оборонного відродження Європи.
Єврокомісія намагається реагувати. Президентка Урсула фон дер Ляєн закликала до створення «стратегічної автономії у сфері критичних мінералів». Проте ухвалений у 2024 році закон, що мав започаткувати власну індустрію видобутку та переробки, поки не дав результатів. Аналітики прогнозують, що повна диверсифікація від Китаю може тривати від 8 до 12 років — надто довго, щоб не зашкодити оборонним планам.
Тим часом Брюссель продовжує дипломатичні переговори, намагаючись домовитись про «загальні ліцензії» на експорт. Однак ці домовленості є крихкими. Китай може в будь-який момент переглянути правила — і тоді мільярдні військові замовлення опиняться під загрозою зриву.
Військово-промислові кола ЄС уже б’ють на сполох. Виробники літаків, безпілотників та електродвигунів стикаються із затримками поставок магнітів і легуючих сплавів. Деякі підприємства, зокрема в Німеччині та Франції, змушені скорочувати обсяги виробництва через дефіцит диспрозію — металу, який забезпечує стабільність магнітних систем у високих температурах.
Проблема не лише у постачанні, а й у безпеці. З жовтня 2024 року Китай зобов’язав експортерів докладно звітувати, куди і для чого постачаються матеріали. Це дало Пекіну безпрецедентне розуміння внутрішньої структури західних ланцюгів постачання. Таким чином, Китай тепер знає, які галузі та підприємства найбільш уразливі, і може цілеспрямовано тиснути на них.
Наслідки для Європи можуть бути масштабними. Якщо Китай і далі обмежуватиме доступ до рідкісноземельних металів, ЄС ризикує зірвати програму переозброєння на 150 мільярдів євро. Без стабільних поставок не вдасться реалізувати плани з модернізації флоту, артилерії та авіації — основи оборонного потенціалу НАТО в Європі.
Деякі європейські країни шукають вихід. У Естонії вже діє переробний завод, а в Швеції відкрито нове родовище рідкісноземельних елементів. Але розробка таких ресурсів потребує часу, капіталовкладень і політичної волі. Натомість Китай десятиліттями інвестував у власну інфраструктуру видобутку, випередивши конкурентів на десятки років.
США рухаються швидше — Міністерство оборони інвестує сотні мільйонів доларів у переробку та виробництво магнітів із вторинної сировини. Європа ж залишається в стадії «планування». Це ставить під сумнів готовність ЄС до самостійної оборонної політики.
Проблема рідкісноземельних металів демонструє головний стратегічний парадокс Європи: прагнучи незалежності у військовій сфері, вона залишається залежною від держави, яка розглядає її не як партнера, а як суперника. Без рішучих дій ця залежність може перетворитися на справжню геополітичну пастку, де кожен снаряд і кожен дрон опосередковано проходить через китайську економіку.
Отже, Європа стоїть перед вибором: або вкласти ресурси у створення власного ланцюга постачання критичних металів, або прийняти ризик стратегічної вразливості. Військова автономія починається не з політичних декларацій, а з контролю над матеріалами, з яких ця автономія створюється. І поки Китай утримує монополію на рідкісноземельні ресурси, майбутнє європейської оборони залишається під його тінню.
