Володимир Зеленський повернув Польщі Орден Білого Орла після рішення президента Кароля Навроцького позбавити його цієї найвищої державної відзнаки. Те, що почалося як суперечка навколо історичної пам’яті, за добу перетворилося на ширшу кризу символів між двома країнами, чия безпека тісно пов’язана.
Зеленський пояснив, що у 2023 році нагорода сприймалася не як особиста відзнака, а як знак шани українському народові й армії. Саме тому її повернення має подвійний зміст: президент не просто відповідає польському колезі, а демонструє, що образа стосується не однієї людини, а всієї України, яка воює проти Росії.
До жесту Зеленського приєдналися Леонід Кучма, Віктор Ющенко й Петро Порошенко, які також заявили про повернення своїх польських нагород. Окремі українські посадовці відмовилися від інших відзнак. Так конфлікт вийшов за межі протоколу й набув рис колективної політичної відповіді.
За оцінкою Дейком, саме в цьому полягає найбільший ризик. Символи можуть захищати гідність, але можуть і розганяти кризу, якщо кожен наступний крок перетворюється на дзеркальну образу. Польсько-українським відносинам зараз потрібна не війна орденів, а канал, який поверне суперечку з публічної сцени до політичної роботи.
Навроцький відкликав нагороду після того, як Зеленський присвоїв одному з підрозділів Сил спеціальних операцій назву, пов’язану з Українською повстанською армією. В українській історичній пам’яті УПА є частиною боротьби за незалежність від Москви. У польській пам’яті вона пов’язана з Волинською трагедією і масовими вбивствами польського цивільного населення.
Це не технічна суперечка про назву військового підрозділу. Це зіткнення двох історичних мов. Українська мова говорить про антирадянський опір, підпілля, державність і право на власний пантеон. Польська мова говорить про жертв, родинну пам’ять, ексгумації, непохованих людей і страх перед виправданням злочинів.
Саме тому обидві сторони не можуть просто відмахнутися від болю одна одної. Україна не має права дозволяти іноземним політикам диктувати їй власну історію. Але Польща також не може бути змушена сприймати символи, які для значної частини її суспільства означають не визволення, а загибель цивільних.
Проблема в тому, що Навроцький обрав максимально публічну й каральну форму реакції. Він заявив, що рішення не спрямоване проти українського народу й не змінює стратегічний курс польської безпекової політики. Але політика не складається лише з пояснень. Вона складається з образів, які запам’ятовуються швидше, ніж застереження.
Образ простий і небезпечний: президент Польщі забирає найвищу нагороду в президента України в момент, коли українські міста переживають російські ракетні й дронові удари. Для польських виборців це може виглядати як захист історичної гідності. Для українців — як холодний жест у час війни. Для Москви — як готовий пропагандистський матеріал.
Саме це відчули й польські урядовці, які перебувають у політичному конфлікті з Навроцьким. Міністр закордонних справ Радослав Сікорський фактично попередив, що переможцем у війні історії й орденів може бути лише Москва. Міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш також заявив, що ескалація напруги між союзниками вигідна ворогу.
Ці слова важливі, бо вони показують: у Польщі немає повної єдності щодо способу дії президента. Підтримка України лишається частиною польської безпекової логіки, але внутрішня політика, втома від війни, суперечки щодо біженців, зерна й історії створюють дедалі складніше середовище для цього союзу.
Польське суспільство справді змінилося за роки великої війни. Перший шок і хвиля солідарності поступово наклалися на втому, побутові конфлікти, економічні страхи й політичну конкуренцію. Українці в Польщі працюють, платять податки й підтримують економіку, але водночас частіше стикаються з упередженнями та роздратуванням.
Навроцький діє саме в цьому полі. Його заява про «поріг болю» польського народу апелює не лише до історії, а й до сучасного електорального настрою. Історична пам’ять у такому контексті легко стає інструментом внутрішньої мобілізації. Це не скасовує реальності польської травми, але робить спосіб її політичного використання вкрай важливим.
Українська відповідь також має межі. Повернення ордена Зеленським можна зрозуміти як жест гідності: якщо нагорода, вручена українському народові, відкликається через політичну суперечку, вона втрачає свій початковий зміст. Але масове повернення відзнак ризикує перетворити правоту на емоційний ланцюг, який буде важко зупинити.
Колишні президенти України пояснили свої рішення тим, що нинішній конфлікт шкодить роботі, яку вони роками вкладали в українсько-польське зближення. У цьому є гірка іронія. Відзнаки, які колись символізували примирення, тепер стають доказом його крихкості. Символи не зникли — вони змінили заряд.
Найбільш небезпечним є те, що ця криза вибухнула в момент, коли Києву потрібна максимальна концентрація союзників. Україна намагається посилити міжнародний тиск на Росію, пришвидшити постачання озброєння, втримати західну підтримку й готувати майбутню відбудову. Сварка з Польщею б’є саме по цій зовнішній опорі.
Польща залишається для України не просто сусідом. Це логістичний коридор, політичний адвокат у Європі, важлива військова платформа, тил для мільйонів українців і країна, яка краще за багатьох розуміє природу російської загрози. Ослаблення цього зв’язку не відповідає інтересам ані Києва, ані Варшави.
Але стратегічне партнерство не означає заборону на складну історію. Навпаки, якщо її витісняти, вона повертатиметься у ще гострішій формі. Волинська трагедія, українські жертви у відповідних репресіях, роль УПА, польського підпілля, радянської окупації й нацистського терору потребують не політичних ударів, а тривалого інституційного процесу.
Прогрес у питанні ексгумацій польських жертв був саме таким процесом. Він не давав швидкого телевізійного результату, але створював основу для поваги: знайти поховання, назвати імена, дати родинам право на пам’ять, не перетворюючи історію на зброю поточного дня. Тепер цей напрям може знову опинитися під тиском емоцій.
Зеленський у своїй відповіді залишив важливі двері відчиненими: Україна готова до змістовних форматів взаємодії з Польщею, щоб уникати конфліктних тлумачень болючих сторінок минулого. Це має стати основою для виходу з кризи. Повернення ордена вже сталося. Тепер головне — не дозволити цьому жесту замінити дипломатію.
Навроцький також залишив собі простір для маневру, наголосивши, що стратегічний курс Польщі щодо безпеки не змінюється. Якщо ці слова мають вагу, вони повинні бути підкріплені практикою: військова підтримка України, транзит, політична координація й спільна робота щодо відбудови не можуть стати заручниками історичної суперечки.
Києву й Варшаві потрібна формула, яка не принижує жодну сторону. Україна має право вшановувати боротьбу за державність, але мусить чітко розмежовувати це з виправданням злочинів проти цивільних. Польща має право вимагати пам’яті про своїх убитих, але не повинна перетворювати цю пам’ять на інструмент руйнування союзу з країною, яка стримує Росію.
Росія не створила цю історичну травму, але вона вміє її використовувати. Для Кремля будь-який конфлікт між Україною і Польщею є доказом того, що союзники Києва втомлюються, сваряться й не здатні втримати єдність. Москва не потребує перемоги в дискусії про історію. Їй достатньо, щоб ця дискусія паралізувала політику.
Тому тепер обидві столиці мають вийти з логіки взаємного приниження. Орден можна повернути. Заяву можна зробити жорсткішою. Але зруйновану довіру відновити набагато важче. Польсько-українські відносини пережили імперії, війни, депортації, різанини, окупації й примирення. Вони не повинні стати жертвою політичної драматургії, вигідної Москві.
Головний урок цієї кризи простий і важкий: пам’ять не можна скасувати, але її можна дисциплінувати відповідальністю перед майбутнім. Україна й Польща можуть говорити про минуле різними голосами. Але якщо вони дозволять минулому зламати спільний фронт проти Росії, переможцем справді стане не історична правда, а Кремль.
