Витік 28-пунктового мирного плану Трампа спричинив політичний вибух у Києві, Європі й самому Вашингтоні. Документ, який мав завершити війну, був сприйнятий як проросійський «мирний план Трампа», що закріплює російська агресія й нагадує сценарій контрольованої капітуляції України.
На цьому тлі в гру входить Марко Рубіо. Держсекретар летить на «Перемовини в Женеві», щоб перехопити контроль над процесом, який виходить з-під контролю. Його завдання – перетворити грубу заготівку, виписану під інтереси Кремль, на документ, який бодай теоретично можуть прийняти Київ і європейські союзники.
Спочатку White House (Білий дім) демонстрував жорстку лінію. Трамп встановив дедлайн для Володимир Зеленський до Дня подяки, натякаючи, що в разі відмови Україна залишиться «воювати сама». Та вже за кілька днів з’ясувалося: ультиматум не спрацював, а політичні ризики для Білий дім лише зростають.
Після 11 годин переговорів у Женеві Марко Рубіо повертається з урізаною до приблизно двадцяти пунктів версією рамки. Найбільш токсичні положення мирне врегулювання – жорсткі обмеження чисельності українська армія та прямі заборони на базування НАТО в Україні – тимчасово винесені за дужки. Територіальні поступки також переведені у формат «наступних етапів».
Однак кожна поправка, яка наближає документ до позицій Україна й ЄС, автоматично віддаляє його від інтересів Росія. Сам Рубіо визнає очевидне: «росіяни теж мають право голосу». Для Кремля саме питання НАТО, нових кордонів і санкції проти Росії є ключовими, а отже будь-яке згортання цих пунктів робить план менш привабливим.
Щоб зрозуміти глибину кризи, варто згадати, як народжувався цей план. Після часткового успіху на близькосхідному треку Трамп доручає Кушнеру та Стіву Віткоффу перенести «модель Гази» на Україна–Росія. Додається корупційний скандал у Києві й російські просування на фронті – в Білому домі це трактують як шанс «дотиснути Зеленського до угоди».
Ключові неформальні консультації відбуваються з двома фігурами: Кирилом Дмитрієвим, економічним емісаром Кремль, та Рустемом Умеровим, радником з нацбезпеки при Офісі Зеленського. Кожна зустріч триває до шести годин, але за підсумком 28 пунктів значно більше віддзеркалюють російську позицію, ніж реальні потреби оборона України.
Витік тексту в медіа знімає завісу. Європейські столиці обурені тим, що їх вкотре поставили перед фактом, хоча саме вони фінансують значну частину допомоги й думають про довгострокова безпека Європи. У Києві говорять про вибір між «гідністю й союзом зі США», а парламентські партії змагаються у критиці будь-яких територіальних поступок.
Усамітнений у Вашингтоні Трамп обирає знайому тактику – тиск через публічні образи. Президент атакує Україна в соцмережах, докоряє «невдячності» й паралельно рекламує мирний план Трампа як єдину реалістичну можливість припинити війну. Саме в цей момент Марко Рубіо відлітає до Женеви в ролі кризового менеджера.
У Женеві він стає обличчям спроби повернути процес у раціональне русло. Для української делегації сигнал очевидний: тепер з ними говорить не лише команда Кушнера й Віткоффа, а офіційний держсекретар, який має балансувати між внутрішньополітичними запитами Трампа і вимогами союзників по НАТО. Це вже не кулуарна комбінація, а офіційний трек.
Водночас у США зростає спротив частини Республіканська партія. Мітч Макконнелл та інші впливові сенатори говорять, що Путін «грає Трампа як новачка» і що план виглядає як набір поступок без реальних гарантій безпека Європи. Для Марко Рубіо це означає ще одну лінію фронту – конгрес, який може заблокувати будь-яке проросійський мирне врегулювання.
У Європі найжорсткіше реагує Берлін. Канцлер Фрідріх Мерц прямо попереджає Трампа: поразка Україна або її колапс зруйнують політичну архітектуру континенту. Німецьке керівництво вимагає, щоб будь-який мирний план містив не тільки поступки Києва, а й механізм реального стримування Росія від нового раунду агресії.
На цьому тлі Рубіо змінює риторику. Якщо Білий дім спершу подавав 28 пунктів як «мирний план Трампа», то держсекретар описує документ як «список можливих ідей» або навіть «пропозицію однієї зі сторін». У розмовах із сенаторами він фактично визнає: стартова основа була виписана з російських вимог, а завдання США – домалювати українську й європейську частину.
Після публікації цих деталей Рубіо доводиться виправдовуватися. Він заперечує, що називав текст «російським проектом», але підтверджує: відправною точкою стала фіксація того, чого хоче Кремль. Лише потім у рамку почали вписувати позиції Київ, який на ранніх етапах фактично поставили перед готовим драфтом, а не залучили до спільного написання.
У результаті до неділі Рубіо вдається частково перехопити контроль над змістом. Тимчасово прибираються положення про довічну заборону на вступ Україна до НАТО, а також пряма вимога вивести всі сили Альянсу з її території. Переформульовано й блок про територіальні поступки, хоча сама ідея корекції кордонів залишається фундаментом логіки Трампа.
Але саме ці три елементи Кремль вважав ядром угоди. Для Путіна важливо не стільки заморозити лінію фронту, скільки зафіксувати, що Україна юридично позбавлена перспективи інтеграція до НАТО, а Росія зберігає нові території без ризику зворотних вимог. Будь-яке розмивання цих пунктів зменшує мотивацію Москви навіть сідати за стіл.
Тут проявляється головна суперечність мирного плану Трампа. Внутрішньополітично йому потрібна швидка «угода року», яку можна подати як доказ особистої майстерності. Але будь-яка формула, яку здатні прийняти Україна і ЄС, стає для Росія занадто «дорогою» й зводить нанівець обіцянку «закінчити війну за 24 години».
З українського погляду участь у Женевських зустрічах – вимушена. Київ не може дозволити собі публічно відмовитися від діалогу з головним союзником, особливо коли йдеться про нові пакети зброї й санкції проти Росії. Водночас команда Зеленського чітко позначає червоні лінії: жодна формула не може легітимізувати російська агресія як «нову нормальність».
Для Марко Рубіо спроба вивести мирне врегулювання з проросійського глухого кута – тест і особистої ваги. Якщо йому вдасться перетворити рамку на хоча б умовно збалансований документ, він зміцнить свій статус ключового архітектора зовнішня політика США. Якщо ж план загине між Кремлем і Банковою, відповідальність за «дипломатичний хаос» повісять саме на нього.
На практиці найбільш імовірний сценарій – затяжні «перемовини навколо перемовин». Москва продовжуватиме війна в Україні, посилаючись на неприйнятність нової версії рамки, Київ – на неприйнятність старої, а Вашингтон використовуватиме сам факт мирний план Трампа як доказ того, що «все можливе було зроблено».
Для безпека Європи така схема означає пролонговану невизначеність. Агресор не покараний, кордони не відновлені, НАТО залишається розділеним між тими, хто прагне тиснути на Київ заради угоди, і тими, хто наголошує: будь-які територіальні поступки лише підштовхнуть Росія до нових спроб реваншу.
У цьому контексті роль Марко Рубіо виходить далеко за рамки тактичної корекції документа. Фактично він намагається довести, що навіть за президентства Трампа США здатні діяти не лише як брокер інтересів Кремль, а як лідер коаліції, для якої Україна, безпека Європи й стримування російська агресія – не розмінні монети, а стратегічні цінності.
Чи вдасться перетворити проросійський чернетковий план на прийнятну рамку – відкрите питання. Але вже зараз очевидно: будь-яке наступне мирне врегулювання навколо війна в Україні доведеться будувати не з нуля, а крізь призму «плану Трампа», Женевських ночей Марко Рубіо та уроків, які винесли Київ і європейські столиці з цієї спроби знайти середину між справедливістю та геополітичним прагматизмом.
