Перші рядки нового 28-пунктного мирний план Трампа звучать як обіцянка: «ми знайшли спосіб досягти миру». Але для Україна цей документ став не шансом, а пасткою. Президент США публічно заявив, що Зеленський «не має карт», а отже мусить погодитися на угоду, яка різко зміщує баланс на користь Росія і Путін.
Сам формат ультиматуму показовий. Трамп називає конкретний дедлайн — відповідь до четверга, натякаючи, що будь-яке «ні» може обернутися ослабленням підтримка США. Для Києва це означає вибір між суверенітет і залежністю: або відмова від базових принципів, або ризик залишитися без ключового союзника на тлі виснажливий фронт.
Фон для тиску Вашингтона виглядає холодно прагматичним. Україна переживає корупційний скандал з відкатами на сотні мільйонів доларів, має серйозні проблеми на фронт та готується до нового удару по енергетичній системі взимку. У цих умовах Трамп демонструє здатність «влучати в слабкі місця», будуючи стратегія на вразливості Києва.
Особиста історія відносин Зеленський–Трамп робить ситуацію ще токсичнішою. У 2019 році перша гучна розмова закінчилася імпічментом Трампа після спроб натиснути на новообраного лідера Україна з вимогою «компромату на Байдена». Тепер колишня схема шантажу повернулася у значно жорсткішому форматі — вже через мирний план.
У своїй риториці Трамп роками формує образ України як «боржника», який має виявляти більше «вдячності» за підтримка США. Скандальна зустріч в Овальному кабінеті з докорами щодо $180 млрд допомоги створила враження, що Вашингтон готовий монетизувати цю підтримку у вигляді політичних поступок. Тепер ці поступки кодифіковані на папері.
Серцевина 28-пунктного плану — вимога територіальні поступки. Україна має погодитись на втрату всієї Донбаської агломерації, включно з містами, що залишаються важливими оборонними, промисловими й логістичними вузлами. Аналітики підкреслюють: Росії знадобилися б роки, щоб захопити ці території воєнним шляхом, але документ пропонує віддати їх «авансом».
Трамп публічно стверджує, що втрата Донбасу — лише питання часу, і називає це «фактом реальності». Такий підхід не просто ігнорує потенціал української оборони, а й підкріплює головне повідомлення Кремль: мовляв, Захід сам визнає неминучість поразки України й готує ґрунт для легалізації російських захоплень.
Ще одна лінія тиску — радикальне скорочення української армії. План передбачає «масивне» зменшення чисельності Збройних сил, що фактично позбавляє Україна можливості самостійно стримувати Росія у випадку нового нападу. Для країни, яка двічі пережила повномасштабне вторгнення, це виглядає як добровільне роззброєння перед ворогом.
Не менш чутливим є блок про НАТО. Трамп наполягає, що Європа має погодитися на формулу «Україна ніколи не стане членом Альянсу». Така вимога збігається з ключовим наративом Кремль про «червоні лінії» і прямо суперечить рішенням саміту НАТО, де курс України на членство назвали «незворотним».
Паралельно документ містить елементи, що зачіпають культурний та символічний вимір. Пункти про «заборону нацизму» та гарантії прав російських медіа й освіти всередині України непрямо легітимізують брехливий російський наратив про «денацифікацію». Для суспільства, яке заплатило тисячами життів за опір цій пропаганді, це виглядає як приниження.
Експерти наголошують: такий дискурс не просто образливий, він небезпечний стратегічно. Якщо в угоді з’являться формулювання, що перегукуються з мовою Кремля, це стане офіційним визнанням російських претензій на «культурну присутність» та «особливі права» в межах Україна — класична передумова для майбутніх втручань.
Особливу загрозу становить пункт про швидкі вибори — протягом 100 днів після підписання угоди. На фоні корупційний скандал і втоми від війни це може стати інструментом зміни влади на більш поступливу до вимог зовнішніх гравців. Політологи прямо говорять: важелів над Зеленським у Трампа більше, ніж над Путіном.
Таким чином мирний план трансформується у важіль внутрішньої дестабілізації. Якщо Зеленський погодиться, він ризикує втратити підтримку суспільства й армії. Якщо відмовиться — посилиться наратив про «невдячного союзника», який «відштовхує» підтримка США. У будь-якому разі Кремль отримує інформаційний виграш.
Важливо, що сам Трамп називає свій підхід «win-win», але «виграш» України в цьому сценарії зводиться до припинення вогню в обмін на фактичну капітуляцію за ключовими пунктами — від територій до безпекових орієнтирів. Це не симетричний компроміс, а конструювання поразки Києва під брендом миру.
На цьому тлі слабка визначеність безпекові гарантії виглядає особливо проблемною. План не дає чіткої відповіді, як США і партнери реагуватимуть на можливе нове вторгнення Росія. Без конкретних механізмів колективної оборони будь-яка угода перетворюється на паузу, а не на стійкий мир.
Усе це накладається на реальні виклики фронт. Росія зберігає чисельну та технічну перевагу, атакує енергосистему, а Україна втомлена, але не зламана. Військові аналітики зазначають: так, ситуація складна, але жодних ознак неминучої катастрофи немає. Теза, що «Україна все одно програє», — політична, а не військова.
Питання фінансової підтримка США теж стає елементом гри. Частина європейських планів щодо кредитів під заморожені російські активи зависла, а Білий дім натякає, що подальші пакети допомоги залежатимуть від «конструктивної позиції» Києва. Це підсилює асиметрію у переговорах і ставить Україна у завідомо слабшу переговорну позицію.
Серед західних експертів дедалі гучніше лунає аргумент: для Зеленського політична ціна згоди на план у його нинішньому вигляді буде руйнівною. Від втрати територій до скорочення армії й культурних поступок — усе це суперечить суспільному запиту і обіцянкам самого президента. Погодитися означає втратити легітимність.
Натомість відповідь Києва поступово формується як спроба перевести ультиматум у переговори. Україна погоджується на консультації, але чітко окреслює три незмінні принципи: суверенітет, безпека людей і справедливий мир. Саме навколо цих понять команда Зеленського має намір відвойовувати кожен з 28 пунктів.
Зрештою, історія з планом Трампа демонструє, що війна в Україні давно вийшла за межі поля бою. Вона триває і в кабінетах, де вирішують, чи залишиться країна суб’єктом, чи стане предметом торгу між великими гравцями. Для Києва стратегія проста: використати союз із США, але не дозволити, щоб мирний план став другою назвою капітуляції.
