Від березня 2025 року у відносинах між США, Україною та Росією з’явився новий драматичний поворот: у Джідді було оголошено про готовність Вашингтона відновити військову й розвідувальну підтримку Києва в обмін на 30-денне припинення вогню. Для українського керівництва це стало полегшенням після безпрецедентного тиску з боку президента Дональда Трампа, який не лише заморозив допомогу, а й поводився різко під час зустрічі з Володимиром Зеленським у Білому домі. У Європі цю угоду зустріли з відвертим полегшенням, адже відновлення військової допомоги США повертає шанс на зупинку війни або принаймні на паузу, що може стати відправною точкою для переговорів із Кремлем.
Однак оптимізм європейців обережний: пропоноване 30-денне перемир’я ще треба «довести до ладу». Відтепер м’яч, як висловилися голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн та президент Європейської ради Антоніу Кошта, опинився на боці Росії. Якщо Москва не відповість взаємністю або відмовиться від пропозиції про режим тиші, адміністрація Трампа буцімто обіцяє «аналогічний тиск», уже на адресу Кремля. На думку європейських дипломатів, це може означати нові санкції чи більш жорстку риторику, хоча поки не зрозуміло, наскільки Вашингтон справді готовий бути безкомпромісним до Росії, з якою Дональд Трамп раніше намагався вести прямий діалог.
Вищі лідери ЄС повторили твердження держсекретаря США Марко Рубіо про те, що «м’яч зараз на боці Росії». Сола Леба
Шок від «двобою» в Овальному кабінеті
Європейських лідерів, за свідченням дипломатів, приголомшив скандал, що стався 28 лютого під час зустрічі президента України Володимира Зеленського з Дональдом Трампом. Цей «медійний ляпас» у прямому сенсі слова змусив замислитися: президент США раптово перейняв російський наратив про те, що «Україна сама спровокувала конфлікт» і взагалі має «зрозуміти свою провину». Напруженість між двома лідерами, які публічно сварилися перед телекамерами, для Європи стала небезпечним сигналом: адже без американської підтримки українська армія позбавлялася ключових оборонних можливостей, зокрема передових систем зв’язку, ракет «земля—повітря» і потоків розвідувальних даних.
Наростив ситуацію й інцидент зі спецпредставником Трампа, генералом у відставці Кітом Келлогом. Він заявив, що на Україну треба впливати «ніби вдарити мулу дошкою по носі», аби та погодилася виконувати вимоги президента США. Тоді ж було припинено американську допомогу, тож Україна залишилася без боєприпасів і інформаційної підтримки, які допомагали стримувати російські війська на критичних напрямах. Європа з тривогою спостерігала, чи не повторить Вашингтон подібного тиску й на інших союзників. Деякі політики, зокрема директорка римського Інституту міжнародних справ Наталія Точчі, прямо запитали: «Чи безпечно Європі так сильно залежати від американських військових технологій, коли Білий дім може в будь-який момент перекрити доступ до програмного забезпечення чи супутникових даних?»
Після того, як з’ясувалося, що Трамп різко знизив рівень підтримки України, європейські уряди, включно з Францією, Німеччиною, Великою Британією та інституціями ЄС, спільно працювали, аби «залікувати» репутацію Володимира Зеленського на міжнародній арені. Одним із завдань було переконати його, що варто шукати компроміс із Білим домом, навіть якщо це виглядає принизливо, бо головною метою лишається виживання країни, над якою тяжіє загроза нового наступу РФ.
Сам Зеленський у наступні дні публікував заяви про свою «невимовну вдячність» президенту Трампу й запевняв, що Україна виконає додаткові зобов’язання: надасть американським компаніям «пріоритетний доступ до українських ресурсів» та буде «поважати всі умови», висунуті США. Для Києва це вимушена ціна за повернення військової допомоги — очевидно, не надто приємний крок з точки зору українського суверенітету. Але, зважаючи на загострення війни з Росією, вибір був невеликий.
За словами європейських чиновників, саме готовність Зеленського йти на поступки полегшила запуск переговорів у Джідді, які завершилися оголошенням 30-денного перемир’я. Цей режим припинення вогню ще не гарантує миру, зате дозволяє Західній Європі спрямувати зусилля на формування більш масштабної угоди з участю США та Росії.
Президент Росії Володимир Путін, сфотографований державними ЗМІ цього місяця. Раніше він говорив про бажання «довгострокового миру», а не «якоїсь перепочинку». Володимир Новіков/Sputnik
«Тепер хід за Росією»
Найпомітнішою реакцією на повідомлення з Джідди стала синхронна заява Антоніу Кошти та Урсули фон дер Ляєн. Вони фактично повторили слова держсекретаря США Марко Рубіо: «Тепер хід за Росією». Сенс у тому, що якщо Кремль не зупинить бойові дії, він опиниться під пресом Америки так само, як Київ нещодавно опинявся під санкціями з боку Трампа. У ЄС визнають, що Трампський підхід — «залякування» та «жорстка домовленість» — виглядає недипломатично. Проте, можливо, саме така тактика може дати результат, коли йдеться про режим Володимира Путіна.
Услід за цим європейські лідери підкреслили, що готові долучитися до переговорів з Росією за умови, що укладена угода не стане «ножем у спину» Україні. Водночас вони дають зрозуміти, що якщо Сполучені Штати очікують на європейські гарантії безпеки чи бажають розмістити багатонаціональний миротворчий контингент, ЄС мусить «сидіти за столом переговорів» на рівних правах. Іншими словами, Євросоюз наполягає: без його участі гарантії миру в Україні не мають сенсу, адже саме Європа залишається першою мішенню, якщо конфлікт знову загостриться.
Усередині ЄС триває дискусія про те, якої форми могло би набути довгострокове «гарантування» стабільності в Україні. Існують плани розгортання європейських сил для спостереження за кордоном, але це й виклик — як фінансовий, так і військовий. Європі все ще бракує єдиної армії та ефективних об’єднаних структур, здатних швидко діяти у великому конфлікті. Навіть якщо є амбіції посилювати «Європейську оборонну спільноту», потрібна згода всіх 27 країн ЄС і колосальне фінансування. Більше того, неясно, чи Кремль узагалі прийме появу таких сил на українській території, адже вся «логіка» вторгнення РФ базувалася на тому, аби не допустити наближення НАТО.
Слідом за посиленням позицій «стратегічної автономії Європи» виступає і президент Франції Емманюель Макрон, якому давно не подобається надмірна залежність від США. Він уже вкотре пропонує: настав час узяти більшу відповідальність за оборону на континенті. Принаймні тепер, коли Вашингтон коливається між «жорстким тиском» на Україну та «заграванням» з Росією, європейцям слід навчитися не покладатися на «американського старшого брата».
Однак брак єдності в самому ЄС породжує сумніви, чи здатні європейці швидко організувати спільну місію, якщо конфлікт не зупиниться. Оглядачі пригадують балканські війни, коли саме НАТО (а фактично США) вирішили долю подій, тоді як ЄС продемонстрував недостатню рішучість.
Пішоходи в Києві, Україна, у вівторок. Роман Піліпей
Чи погодиться Кремль?
Звісно, відкрите питання — як відреагує Москва на «пропозицію місяця тиші». Президент Путін поки що не дав чіткої згоди, і не факт, що Росія погодиться на будь-яке припинення вогню без гарантій з боку НАТО чи без юридичного оформлення так званих «нових кордонів». Ризик полягає в тому, що 30-денна зупинка бойових дій буде використана лише як перепочинок для перегрупування сил.
Утім, на думку деяких європейських експертів, Путіна може привабити можливість довести світові, що він «не проти миру», якщо йому запропонують певні «символічні» поступки чи зняття частини санкцій. Питання, чи це буде актуально для Трампа, який усередині США дуже оберігає свою репутацію «жорсткого переговорника».
У Києві реакція на оголошене перемир’я двоїста. З одного боку, кожна година без обстрілів дає змогу рятувати життя солдатів і цивільних. З іншого боку, багато хто в Україні пам’ятає попередні «Мінські домовленості», які не привели до реального миру, лише «заморозили» конфлікт і дали змогу Росії втрутитися знову. Тож чи стане оце 30-денне припинення вогню черговим «мінським сценарієм»?
Рішення Зеленського піддатися на умови Трампа викликає занепокоєння серед українського суспільства. Прозорими є страхи, що президент України, піддаючись зовнішньому тиску, може в чомусь зрадити національні інтереси. Проте Київ постав перед реальністю: без американських ракет і систем протиповітряної оборони утримати лінію фронту стає надзвичайно складно.
Окрім цього, Зеленський отримує сильну підтримку від європейців, які наразі солідарні: Україна має вистояти й не втратити жодного «шматка» незалежності чи суверенітету. Саме тому на різних самітах і перемовинах європейські лідери повторюють, що Україна й надалі отримуватиме фінансову й військову допомогу від ЄС. Проте відома річ: європейські можливості не можуть швидко компенсувати відсутність американського фактора, бо технологічний і матеріальний потенціал США залишається визначальним.
Фактор американської зовнішньої політики: «Коли ворог — це союзник»
Поведінка Трампа щодо України — різка та непередбачувана — породжує занепокоєння про майбутнє трансатлантичного партнерства. Показово, що Вашингтон може одночасно бути «давнім другом» і «джерелом шантажу». Коли Зеленського поставили в кут, це змусило багатьох у ЄС замислитися: чи не повториться таке й з іншими європейськими столицями? Чи можна покладатися на Штати, якщо вони можуть вчинити так із Києвом — країною, що бореться з російською агресією і яку формально весь Захід підтримує?
Французький лідер Макрон прямо говорить: треба формувати «європейський суверенітет» не лише в економіці, а й в обороні. Його колега з Великої Британії, прем’єр-міністр Кейр Стармер, наголошує, що, попри Brexit, Лондон разом із ЄС готові бути єдиним фронтом у підтримці України. Проблема в тому, що ані Франція, ані Британія, ані вся європейська коаліція поки не може надати такого рівня військової потужності, яку досі гарантували США (і в плані технологій, і фінансово).
Імпровізований меморіал загиблим українським та іноземним бійцям у Києві. Європейські лідери бачать долю України «питанням нашої власної безпеки». Роман Піліпей
Новий розділ чи тимчасова відстрочка?
Отже, на європейському континенті відчувається певна розрядка: Україна отримає новий пакет військової та розвідувальної допомоги, і протягом 30 днів принаймні є шанс зменшити інтенсивність бойових дій. Проте це лише крок на шляху до можливої великої угоди. Занадто багато запитань залишаються без відповіді: чи справді Росія пристане на такі умови? Чи буде НАТО (або ЄС) залучене до гарантій? Які територіальні компроміси можуть стати предметом переговорів?
Для Європи ключовою залишається теза «Україна — це лінія нашої безпеки». На ділі це означає, що в разі поразки Києва загроза може перекинутися на східні кордони ЄС. Відтак, хоч би якими складними були стосунки з Білим домом, європейці раді, що принаймні тимчасово Дональд Трамп не відвертається від України.
Утім, занадто великого ентузіазму немає, оскільки ніхто не впевнений, що «перемир’я» не стане лише дипломатичним ходом Трампа, аби прозвітувати перед американською громадськістю: мовляв, «я зупинив кровопролиття». І по тому бойові дії можуть знову спалахнути, якщо Кремль не отримає того, чого вимагає.
Створюється враження, що нинішня домовленість скоріше дає короткий перепочинок усім сторонам. Україні — перепочинок від смертельної небезпеки без військової підтримки США, Росії — час переосмислити, чи не вигідно пристати на частковий компроміс, Америці — можливість вийти з незручного становища, де «замість Путіна» покарали українського союзника. Європі ж це відчиняє вікно можливостей, щоб посилити голос у дипломатичному процесі.
Поки що в Києві та європейських столицях панує режим «стриманого оптимізму». Одне зрозуміло: ніхто не хоче, щоб чергове оголошене перемир’я перетворилося на фікцію, як це траплялося не раз із так званими «Мінськими домовленостями». Єдиний шлях продемонструвати, що пауза справді може вести до стабільного миру, — це залучити якомога більше гарантій і з боку США, і з боку ЄС, і навіть від інших міжнародних гравців, здатних вплинути на Кремль.
Президент Зеленський опинився у складному становищі: його часто звинувачують у надмірній податливості Трампові. Але реальна альтернатива полягала б у повному блокуванні підтримки України з боку США. У Європі розуміють, що ніхто, окрім самої України, не несе настільки високих втрат і тягот від цієї війни. Тому логіка виживання диктує, що іноді доводиться «ковтати» приниження, аби отримати життєво необхідне озброєння.
Тим часом, Росія продовжує тримати мовчанку. Якщо Путін проігнорує заклики до 30-денної тиші або висуне неприйнятні умови, Трамп може вдарити за тим самим сценарієм, що застосував до Києва: заморозити російські активи, запровадити нові санкції або навіть підвищити військову підтримку України, показавши свою «нульову терпимість» до зриву ініціативи. Утім, чи буде він настільки жорстким до Росії, як був до України, — відкрите питання.
Отже, Європа отримала полегшення від угоди, хай і тимчасової, між Вашингтоном і Києвом. Спростування загрозливої перспективи: коли Сполучені Штати відвертаються від України, а та лишається наодинці з російськими танками. Для європейців це було б серйозним ударом по системі регіональної безпеки, яка тримається значною мірою на трансатлантичній єдності.
Сценарій 30-денного перемир’я, звісно, нікого не вводить в оману: це не означає негайного припинення війни. Але створює можливість: а раптом, отримавши хоч мінімальну «тишу», сторони почнуть предметніші переговори? У Брюсселі й Берліні кажуть: «Зараз потрібно зробити так, щоб зрозуміти, хто є справжнім руйнівником миру». Якщо Путін не відповість згодою або порушить припинення вогню, політична вина ляже на Москву, а не на Київ чи Вашингтон. Тоді тиск на Росію можна буде посилити далі, адже йтиметься вже про зрив міжнародного компромісу.
Попереду, втім, ще низка зустрічей і непростих рішень. Чи реально домовитися, аби Україна не йшла на неприйнятні компроміси щодо територій? Як гарантувати, що новий «мирний план» не стане зручним інструментом для виграшу часу? Європа, схоже, готова брати участь у гарантуванні безпеки, та масштаб операції й її формат іще дуже розмиті.
Попри все, оголошене відновлення американської допомоги й заяви про тимчасову тишу дають бодай відчуття, що найгірший сценарій — коли Україну фактично «кинули» напризволяще — вдалося відвернути. Ця «передишка» ще не означає завершення конфлікту, однак перетворює ситуацію з «летальної глухої точки» на «поле для маневру». У столицях ЄС сподіваються, що хоч так вдасться зрушити великий камінь цього конфлікту й підвести Кремль до думки, що без компромісу йому доведеться зіштовхнутися з подальшою ізоляцією та тиском з боку одного з найнепередбачуваніших лідерів США.
Головне — аби після 30 днів тиші світ знову не опинився перед такими самими запитаннями і руїнами, як нині. Бо тоді будь-яка надія на мир і стабільність стане ще більш примарною. Європа, хоч і з полегшенням, та все ж із тривогою чекає, чи зможуть США й Україна вистояти проти Путіна — і чи не перетвориться цей конфлікт на затяжний «прецедент», здатний надломити не лише східний фланг Європи, а й саму систему міжнародних відносин.
