Протести в Ірані входять у третій тиждень і стають тестом на витривалість для режиму та суспільства. Після старту 28 грудня вони з економічних гасел дедалі частіше перетікають у політичні, а влада відповідає силою й погрозами назовні.
Ключовий новий елемент — спроба Тегерана «перевести» внутрішню кризу в площину зовнішньої загрози. Спікер парламенту Мохаммад Багер Галібаф заявив, що у разі атаки США «легітимними цілями» стануть американські бази й судноплавні центри, а також «окуповані території» — тобто Ізраїль.
Паралельно президент Масуд Пезешкіян публічно обрав примирливий тон, обіцяючи «почути» людей і «розв’язати проблеми», але без механізму й строків. Така подвійність — сигнал, що держава шукає паузу, не поступаючись контролем.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця «вилка» — діалог на екрані й жорсткість на вулицях — стає центральною тактикою режиму: виграти час, поки інтернет-блекаут і арешти знизять координацію протестів.
Цифри втрат і затримань перетворилися на інформаційну битву. Reuters із посиланням на HRANA повідомляє про понад 500 загиблих і близько 10 тисяч затриманих, тоді як інші правозахисні підрахунки давали нижчі оцінки на ранніших етапах. Влада офіційної статистики не публікує.
Розрив у даних — не лише про методологію, а й про умови збору інформації. Через обмеження зв’язку активісти змушені верифікувати випадки точково, а журналісти часто не можуть незалежно підтвердити відео та свідчення з провінцій. Це розмиває «спільну реальність» і грає на користь силовиків.
Інтернет-блекаут став інструментом не просто цензури, а керування темпом протестів. NetBlocks фіксував падіння підключення до близько 1% від звичайного рівня — це означає, що страйки й мітинги переходять на офлайн-ланцюжки довіри, повільніші й уразливіші.
Проте масовість не зникає: за відкритими оцінками, виступи охоплюють десятки міст. Карта протестної географії від ISW/CTP показує, що осередки виникають не лише в Тегерані, а й у промислових та периферійних центрах — там, де удар по доходах найболючіший.
Корінь нинішньої хвилі — економіка, яка «не тримає» навіть базових очікувань. Обвал ріала, інфляційний шок і тиск санкцій повернули на вулиці базари й дрібний бізнес — традиційно обережну соціальну групу. Саме з неї часто починаються страйки, що паралізують міста.
Раніше «Дейком» детально описував цей механізм у матеріалі про те, як обвал ріала «запалив протести від базарів до провінції»: висновок простий — коли валюта падає швидше, ніж зарплати, політика неминуче стає «побутом».
Заклик Рези Пехлеві до захоплення центрів міст і загальних страйків — спроба конвертувати хаотичні мітинги у керований тиск. Для влади це найнебезпечніший сценарій: натовп можна розігнати, а зупинку торгівлі й транспорту — значно важче «перекрити» силою.
Саме тому режим робить ставку на силовий ресурс і наратив «іноземного втручання». Пезешкіян публічно звинуватив США та Ізраїль у завезенні «терористів», а прокуратура попереджає про швидкі процеси й смертні вироки. Це рамка, що легітимізує жорсткість.
Тут з’являється ключовий ризик: зовнішня ескалація як спосіб «склеїти» внутрішній фронт. Погрози Галібафа про превентивні дії — сигнал Вашингтону: будь-який тиск може отримати регіональну відповідь, включно з атаками по логістиці й базах.
З американського боку лунає зустрічна риторика. За повідомленнями західних медіа, Дональду Трампу доповідали варіанти ударів по Ірану; сама наявність такого брифінгу підвищує ставки, навіть якщо рішення не ухвалено. Для протестувальників це звучить як підтримка, для режиму — як привід для репресій.
Ізраїль, за витоками в медіа, поки оцінює негайну іранську атаку як малоймовірну, вважаючи, що Тегеран зосереджений на внутрішніх справах. Але навіть «малоймовірно» в цій ситуації означає: армії й спецслужби працюють у режимі підвищеної готовності.
Міжнародний вимір — не лише безпека, а й права людини. Управління ООН із прав людини заявляло про занепокоєння насильством і наголошувало на необхідності незалежних розслідувань смертей. У цій логіці блекаут виглядає як спроба зменшити підзвітність.
Стратегічно режим грає на виснаження: локальні поступки, точкові виплати, контроль інформації й демонстративні суди. Але вразливість у тому, що економічна база конфлікту не зникає — і кожен день зупинок, пожеж і страху підсилює відчуття безвиході, а не компромісу.
Найреалістичніший сценарій на найближчі тижні — «гойдалка» між хвилями вуличної мобілізації та силовим затягуванням гайок. Якщо страйки стануть системними, протестний рух отримає важіль, який важко перебити навіть КВІР; якщо ж координація впаде через репресії, режим виграє час.
Для регіону ж головна небезпека в іншому: коли внутрішня легітимність слабшає, зовнішні конфлікти стають «дешевшим» способом показати силу. Саме тому нинішні погрози США та Ізраїлю варто читати не лише як дипломатію страху, а як симптом внутрішньої кризи Тегерана.
