Після ударів США по Ірану та дедалі холоднішого ставлення Вашингтона до союзників Європа змушена говорити мовою сили. Вирішальним гравцем стає Німеччина — її економіка, армія і політична воля.
Світ повертається до великодержавної логіки, де правила поступаються силі. Для Європи це означає кінець стратегічної наївності: гарантії безпеки більше не можна вважати безумовними, а трансатлантична єдність — автоматичною.
Друга адміністрація Дональда Трампа демонструє жорсткіший, навіть зневажливий тон щодо ЄС. Удари по Ірану без повноцінних консультацій із європейцями лише підсилили відчуття, що континент опинився на периферії рішень, які прямо впливають на його безпеку.
На цьому тлі дедалі очевидніше: якщо Європа хоче гарантувати власну оборону — зокрема підтримку України — ключ проходить через Німеччину. Найбільша економіка ЄС має перетворити фінансову вагу на військово-політичну силу.
За попереднім аналізом Дейком, саме Берлін є “точкою зборки” європейської безпеки. Франція володіє ядерним стримуванням, Польща — рішучістю на східному фланзі, але лише Німеччина має масштаб економіки, здатний профінансувати тривалий оборонний цикл.
Після десятиліть стриманості Німеччина поступово переглядає власну ментальність. Канцлер Фрідріх Мерц говорить про необхідність “говорити мовою силової політики”, визнаючи, що міжнародне право без спроможності його захищати стає декларацією.
Водночас німецьке суспільство лишається амбівалентним. Підтримка збільшення оборонних витрат зросла, але більшість не готова до розгортання миротворчих контингентів в Україні. Пам’ять про ХХ століття формує стриманість у питанні військової активності.
Німеччина вже стала одним із головних донорів НАТО. До 2025 року вона зрівнялася зі США за внесками до спільних фондів Альянсу й значно наростила оборонні закупівлі. Проте техніка — лише частина рівняння.
Проблема в координації. Європейська оборонна промисловість роздроблена, а національні інтереси часто переважають спільні. Проєкт винищувача FCAS за участю Франції, Іспанії та Німеччини фактично зайшов у глухий кут через суперечки про лідерство й виробничі квоти.
Час працює проти Європи. Виробничі лінії потрібно масштабувати, а це роки інвестицій. Паралельно змінюється характер війни: дешеві дрони й безпілотні катери довели свою ефективність проти дорогих систем. Закупівлі мають відповідати новим реаліям.
Залежність від США залишається глибокою. Без американського програмного забезпечення частина європейських платформ фактично втрачає боєздатність. Це означає, що автономія — не лише про танки, а й про цифрову екосистему оборони.
Економічний вимір не менш критичний. У європейських банках — трильйони євро заощаджень, які не працюють на інновації. Інвестування хоча б невеликої частки в оборонні стартапи могло б подвоїти венчурний капітал і створити технологічний прорив.
Однак Німеччина стикається з внутрішніми викликами. Уповільнення економіки, торговельний тиск із боку США та зниження попиту з Китаю вимагають переосмислення моделі зростання. Без модернізації економіки не буде й стійкого оборонного бюджету.
Політичний ризик у тому, що нерішучість центристів може посилити позиції “Альтернативи для Німеччини”. Частина цієї партії відверто симпатизує концепції “сфер впливу” та прагматичному зближенню з Росією.
Парадоксально, але саме крайні сили охочіше приймають мову силової політики. У їхньому баченні новий світовий порядок — це шанс для Німеччини діяти без огляду на старі моральні обмеження. Така перспектива тривожить більшість європейських столиць.
Для ЄС ставка на Берлін означає не домінування, а відповідальність. Німеччина має діяти не як гегемон, а як інтегратор — інвестуючи в спільні програми, синхронізуючи стандарти й підтримуючи східний фланг.
Війна в Україні стала каталізатором. Вона показала, що без системної підтримки з боку великих економік фронт виснажується. Саме тому обороноздатність України безпосередньо пов’язана з німецькими бюджетними рішеннями.
Зустріч Мерца з Трампом відбувається в умовах, коли Європа змушена балансувати між збереженням альянсу і нарощуванням автономії. Критика США не замінить американських систем ППО чи розвідданих.
Стратегічна відповідь полягає в поєднанні: зберігати трансатлантичну єдність, але паралельно будувати власні спроможності. Це довгий і дорогий шлях, однак альтернативою є залежність від політичної волі Вашингтона.
Європа стоїть перед вибором — залишитися економічним гігантом і військовим карликом або перетворитися на повноцінний центр сили. У цьому виборі Німеччина є вирішальною змінною.
Якщо Берлін зможе поєднати економічну модернізацію, інвестиції в оборону й політичну стійкість до популізму, Європа отримає шанс на стратегічну автономію. Якщо ні — континент і надалі реагуватиме на рішення інших, а не формуватиме власні.
